Читати книгу - "Невипадково, Стейсі Браун"

Дорогою додому встигаю усвідомити все сказане Лейером. Тепер починаю сумніватись, що погодилась на зустріч зі своїм батьком. Не маю жодного уявлення що сказати йому, коли побачу. Обійнятися? Ні, це не про нас. Для мене він чужа людина, так само як і я для нього. Він навіть не знає як я виглядаю. Сумніваюсь, що мама ділилась з ним фотографіями дочки, адже, якщо вірити словам Крістофера, батько і був причиною маминої втечі з дому.

Майже на автопілоті я припаркувала машину й піднялась до квартири. Роздуми так і не випускали з полону. Я сіла на диван і просто дивилась перед собою деякий час. Після інтерв’ю все стало більш заплутаніше, хоча я сподівалась, що буде навпаки.

Екран телефону засвітився й звук нового повідомлення привернув увагу. Дотягнувшись до телефону, я побачила, що писав Беннет:

«Заїду за тобою о сьомій»

Я зовсім забула про побачення з ним. Спершу я хотіла написати, що сьогодні не маю настрою куди-небудь йти. Але на очі потрапила сукня, яку я ще вчора приготувала. Й будучи відвертою з собою, я страшенно за ним скучила. Трохи втомилась я сьогодні думати про минуле. Не хочу більше! Треба насолоджуватись теперішнім. Адже невідомо як довго Лейер буде домовлятися про зустріч з моїм батьком. І чи відбудеться вона взагалі. Може він і не бажає бачити мене?! Тож не варто плекати великі надії. Прожила двадцять п’ять років без батька, і ще стільки ж проживу.

Душ допоміг забутись. Я ввімкнула музику і пританцьовуючи почала робити макіяж і зачіску. Чомусь завжди так буває. Чим гірше тобі на душі, тим яскравіше хочеться виглядати. Макіяжу побільше, зачіску пишніше, ніби за всіма цими речами можна сховати душу якнайдалі.

Вдягаю сукню, накидаю на плечі пальто й переконуюсь, що маю приголомшливий вигляд. Тепер лише мрію відчути захват Беннета коли він мене побачить. Як тільки отримую повідомлення, що він внизу, прямую до нього.

Виходжу з будинку. Він стоїть, злегка опираючись на машину. Руки в кишенях і він дивиться кудись осторонь. Але коли помічає мене, відстороняється від машини і робить крок назустріч. Він вже не такий розслаблений як кілька секунд тому. Я бачу як він напружився. Очі хижо сяють, а на обличчі з’явилась його приваблива усмішка, що притягує мене до нього наче магнітом.

Коли я підходжу до нього, він наближає мене до себе непристойно близько, нахиляється до мого вуха й промовляє своїм спокусливим низьким голосом:

- Нікуди від мене не відходь.

- Чому? – я налякано дивлюсь на нього.

Він опускає очі на мене й так само грайливо промовляє:

- Ти так приголомшливо виглядаєш, що боюсь тебе можуть вкрасти.

Я всміхаюсь й видихаю, розуміючи, що це був всього лише жарт. Але напруга всередині дає про себе знати, адже навіть жарти Беннета я сприймаю як сигнал небезпеки.

- Все добре? – перепитує він, ніби відчувши мій внутрішній стан.

- Так, - ховаю почуття за милою посмішкою, - куди поїдемо?

- Нікі, - його голос стає серйозним, - не бреши мені.

- Я навіть і не… - розгублено відповідаю, ховаючи очі.

Він бере обличчя в свої долоні й ніжно повертає мій погляд на себе:

- Що з тобою? – суворо запитує.

В мене душа вивертається від його пронизливого погляду. Та я не здаюсь, хоча й складно тримати все в собі. Тому ховаю фальшиву посмішку й відповідаю:

- Це довга історія.

- Я нікуди не поспішаю. – він заглядає глибоко в очі, - поїхали.

Він прямує в машину, я сідаю поруч. Деякий час ми їдемо мовчки. Напруга всередині мене зростає, адже я не знаю як пояснити йому те, що сама сьогодні дізналась. Навіть для мене все заплутано й незрозуміло, тож навряд чи я зможу щось розказати, сама в тому не розібравшись.

- Це через інтерв’ю? – питає, відволікаючись від дороги.

- Не зовсім, - похмуро промовляю, - саме інтерв’ю пройшло добре, але от після нього… я дізналась про свого батька…

Я довго підбирала слова й не знала з чого почати. Він не квапив мене й терпляче чекав коли я почну говорити. Але слова кудись зникли й вся чарівність нашого побачення розвіялась, змушуючи думати лише про свої сімейні проблеми.

- … знаєш, я б не хотіла про це зараз говорити.

- Як скажеш, - співчуття промайнуло на його обличчі, але потім він різко став серйозним, - але ти маєш знати, твій батько – хороша людина. Він багатьом допоміг…

Моє здивування миттєво переростає в роздратованість. Я відчуваю, ніби все навколо велика змова, і всі знають правду про мою сім’ю окрім мене. Якщо Беннет знайомий з ним, чому він нічого мені про це не говорив? Чому він це приховував? Адже він багато розпитував і я розказувала про свою сім’ю, дитинство… він знає що я звинувачую батька в смерті мами, але жодного разу він навіть не натякнув, що знайомий з ним особисто.

- Стоп, - різко перериваю його, - ти знаєш мого батька?

Він збентежено дивиться на мене, здивований моєю реакцією. Я ж не зводжу з нього погляду в очікуванні відповіді. Натомість він знов повертає свій погляд на дорогу й холодно промовляє:

- Ти права, не будемо про це говорити. Це не моя справа.

- Тобто? Всі навколо знають мого батька, Лейер навіть зустріч з ним збирається організувати… лише мені нічого невідомо про нього. – всередині мене закипала лють, - як це називається? Змова?

- Нікі, ти перебільшуєш… - його слова такі серйозні й холодні, що вони боляче врізаються в голову, - це для твого ж блага. З часом ти все дізнаєшся.

Я відчувала себе дурепою, яку всі навколо вважають пустим місцем. Та більше боліло, що саме Беннет так зі мною вчинив. Приховував від мене правду в той час як просив бути з ним відвертою. Мені так боляче всередині, що я не можу втримати емоції, й виливаю їх на Беннета:

- Дізнаюсь, кажеш… не треба мені нічого знати… Краще б вдома лишилась! Тепер розумію чому я не хотіла йти на це побачення, - промовляю, видавлюючи всю біль з себе цими словами.

- Он воно що! То чому ж пішла? – в його очах наче блискавки літають, а руки міцніше стискають кермо.