Читати книгу - "Знак біди"

Гуж теж допомагав, а Петрик стояв біля вікна й думав: «Рви пупа, коти, а я не піду і не вийду, коли не виженуть, очі мої не бачили б вас, злиднів. Постріляли курей, корову забили, хлопчину застрелили — за віщо? Хіба то по-людському? Як не людей, то Бога побоялися б, Бог же все бачить. Мабуть, він їм ще пригадає їхні злочинства на чужій землі».

Нарешті все було скінчено. Солдати позалізали під брезент на машину, фельдфебель підтюпцем востаннє оббіг подвір’я і теж поліз у кабіну. Про господарів, хвалити Бога, вони не згадали, не попрощались, отже, не потребували. Господарі й поготів. Важко погойдуючись на колодовбинах, величезна машина з кухнею посунула до гостинцю. Петрик уже хотів був перехреститися з полегшею, як тієї ж миті у ворота з-під липи з городу, незручно вивертаючи передок, упхнувся рудий коник з підводою, в якій смикав за віжки поліцай Колондьонок. Гуж, ураз набувши якоїсь нахабної рішучості в руках, уже по-господарськи вказував, як треба заїхати й де стати на подвір’ї. Петрик з досади люто сплюнув у куток.

— Матері твоїй... Не встигли одні, вже інші...

Але тут уже нічого, було вдіяти, Петрик відчував: тепер уже не відсидишся в комірчині — треба виходити на подвір’я.

— Ну?! — впер очі Гуж десь коло його ніг, щойно Петрик ступив через поріг. — 3 бандитами знюхався?

— Я? — невтямливо спитав Петрик.

— Ти. А хто ж? Може, німецька команда дурно цілу ніч облаву робила?

— Облаву? А мені звідки знати? Я в комірчині сидів. Вони ж бачили.

— Бачили? — підвів погляд Гуж і тицьнув пальцем під тин. — А оцей? Як тут опинився?

— Чи я знаю?

— Не знаєш? — Гуж переступив з ноги на ногу, перехопив у другу руку гвинтівку. — Ану клич жінку!

— Степанидо! — покликав Петрик і відступив убік із приступок.

Степанида незабаром вийшла, тугіше затягнула на шиї хустку і стала в дверях, мерзлякувато кутаючись у ватянку.

— Корів ось із цим пасла? — кивнув Гуж у бік тину.

— Ну пасла, — тихо сказала Степанида, ховаючи руки в рукави ватянки.

— Хто ще приходив? Ну до нього на пашу?

— А ніхто не приходив, — стиха відповіла Степанида.

— Чого ж тоді цей німак під кулю поліз?

— А я знаю чого?

— Цей не знає, та не знає! — вибухнув Гуж і хвацько перехопив з руки в руку гвинтівку, погрозливо потряс нею в повітрі. — Ви мені дурників не стройте. Я знаю. Наскрізь бачу обох. А найперш тебе, активістку. Вже гвинтівочка твоїх рук не минула! — прошиваючи Степаниду злим поглядом, гаркав Гуж.

Степанида, затамувавши подих, зосереджено поглядала кудись під липи.

— Сказати все можна, — докинув свого Петрик. — Але гріх, не знавши, на когось звалювати. Ми ось тут у комірчині сиділи. Вважай, під арештом. Коли б щось...

Підвода стояла у дворі, коник, понуро опустивши голову, мабуть, спав, біля воза мовчки стояв туго перетягнутий ременем по шинелі Колондьонок. Закотивши очі, він, здавалось, цілком поринув у себе, але варто було Гужеві вернутись до воза, як поліцай знову насторошився.

— Гаразд, — сказав Гуж. — Потім. Тепер нема коли. Давай того хлопака на воза, — спокійніше сказав він Петрикові й рушив до паркану. Колондьонок кинув віжки на оберемок сіна у возі.

Затамувавши страх у душі, Петрик нерішуче підійшов до розплатаного тіла підлітка у зашкарублій темній сорочці, голова його була закинена потилицею в траву, й на скроні біля вуха присохла грудка грязюки чи, може, крові; криваві патьоки на голому, вимащеному животі так само підсохли вже. Підійшовши, Петрик остовпів, не знаючи, як узятись за хлопчика, тоді Колондьонок ухопив убитого за голі порепані литки в куцуватих латаних штанях і, наче ту колоду, байдуже поволік до підводи, розгрібаючи ним по землі сміття. Яноччині руки незручно розчепірились, голова на тонкуватій шиї трохи заворушилася, ніби в живого.

«Боже, Боже! — жахнувся Петрик, схвильовано ступаючи слідом. — Що діється!..»

— Бери, чого став! — гиркнув здаля Гуж, коли вони зупинилися біля підводи. Сам, проте, не підступився до хлопця — крутив із самосаду цигарку.

Удвох із Колондьонком вони підняли трохи важкувате, вже задубіле Янчине тіло, поклали його на підводу. Колондьонок прикрив його сіном, скорше для годиться, все одно було видно, хто на возі. Петрик думав, що тепер вони поїдуть, і вже відійшов трохи вбік, щоб не заважати підводі, як Гуж випалив:

— Ти теж із нами!

— Куди?!

— На роботу. Аякже? Позагоряли, як на курорті, тепер на роботу! Міст доробляти. А що ж? Он містечкові скільки днів горбатіють, а ви тут запаніли під боком у німців.

«Щоб ти так увесь вік панів, слимак проклятий!» — понуро подумав Петрик, знаючи, проте, що йти доведеться. Цього вже не вблагаєш, надто після того, що тут сталося, на цій садибі. Ще добре, що не заарештував назовсім, а тільки на роботу виганяє...

Подумки лаючись, Петрик пішов за підводою, до якої вже на ходу ускочили поліцаї. Колондьонок правив конем, а Гуж сидів іззаду, мало не до землі звісивши довгі ноги, й стежив за Петриком, мабуть, щоб не втік. Але куди втечеш? Тут він прожив півжиття, вигодував дітей, пізнав стільки тривог, страху та горя, а може, трохи й радощів тоді, коли їм дали землю і він стягнувся на своє господарство. Куди втечеш? Він був чоловік тихий і мусив робити все, що б не звеліли, у них була сила, а що було в нього? Спрацьовані руки, ревматизм у ногах та немолоді літа за плечима, що він міг супроти них протиставити? Хіба схитрувати десь трошки, та й то з німцями, а з цими не дуже й схитруєш, цих не одуриш.

Та й з німцями ті хитрощі обернулись лихом, ліпше вже без них. Краще вже по правді, відверто.

Підвода обминула калюжу на повороті з гостинцю й виїхала на кращу дорогу, а Петрик пошкандибав собі стежкою поза канавою. Тут починався вже сосняк, а за ним буде роздоріжжя і той міст. Щоб він пропав, той проклятий міст, скільки через нього напастей на їхню Яхимівщину. Як було добре, коли його розбомбили і два місяці ніхто тут не ходив і не їздив. А тепер... Тепер буде пекло, це вже ясно.

Але до мосту вони не доїхали, навіть до роздоріжжя не доїхали. Збоку від гостинцю в соснякові, де