Читати книгу - "Знак біди"

В кутку біля печі німим криком заходився малий Янка.

17

І ось цієї ночі перевівся нечисленний і безталанний рід висілківських Гончариків.

Щуплявеньке, тонке тіло підлітка в задертій на грудях сорочці лежало біля лави під тином. Петрик був приголомшений цим убивством і не міг збагнути, як воно сталося, як той німак опинився тут уночі? Чого він хотів? Петрик неначе втратив мову і навіть перестав побиватись — його опанував жах. Зрештою, як і Степаниду, котра в мовчазному заціпенінні сиділа на своєму тапчані під віконцем.

Німці давно вгамувалися і, мабуть, спали у своїй палатці, не спав тільки їхній вартовий, який то стояв під стріхою біля приступок, то поволі ходив туди-сюди по подвір’ю. Коли засіріло світло у віконці, як завше, брязнув посуд біля кухні — то брався до своєї справи Карло. Петрик відзначив подумки ці звуки і схаменувся із напівсонного забуття — треба було готуватись до нової біди й нових клопотів, бо що ж іще міг принести з собою новий день? Та щойно він спустив ноги з діжок, шукаючи ними свої зашкарублі капці, як почув далекий уривчасто-тріскотливий гул з боку битого шляху — так колись лускотіли мотоцикли, які, однак, давно там не їздили. «Значить, міст уже готовий, коли гостинцем мотоцикли гасають», — сумно подумав Петрик. Густий лускіт іноді глухнув, але потім знову голоснішав, і ось мотоцикл загуркотів зовсім близько, тоді ще ближче (либонь, уже в’їздив на подвір’я) і раптом затих. Почулася якась недовга розмова з Карлом, тоді з вартовим біля ґанку. Петрик, затамувавши подих, слухав. Мотоцикла тут раніше не було видно, мабуть, цей приїхав звідкись здалеку, з якимось, видно, наказом — може, щось зміниться на садибі? Справді, скидалось на те, що приїхав посланець: спершу почувся тихенький делікатний стук у двері, де спав офіцер, чути було, як ті двері спокволу відчинились і зачинились знов, тиха розмова німців у комірчину майже не долинала. Зате коли з хати хтось вийшов, вартовий на подвір’ї ревнув якусь команду, і біля палатки враз зчинився гармидер — заходили, заговорили, забігали по подвір’ю. Але, здається, без тривоги чи переляку — просто вставали чогось, хіба що трохи раніше.

Петрик прилип до віконця — дуже цікаво було дізнатись, що там ще відбувається. Степанида ж, на вигляд байдужа до всього, сиділа на сінничкові, підперши плечима колоди стіни. Її очі були примружені, але з того, як вона час від часу розплющувала їх, Петрик здогадувався, що вона не спала, — як і він, пильно дослухалася до того, що діялось на подвір’ї.

Цього разу тільки два чи три німці хутенько помилися з котелків біля криниці, решта виходили з палатки вже в шинелях і навіть з гвинтівками в руках, декотрі з ранцями, торбинками і повагом, ніби чогось причікуючи, зупинялись на подвір’ї, гомоніли й закурювали. Скидалось, що ні на роботу, ні снідати вони не збиралися, і це напровадило Петрика на думку, від якої він аж стрепенувся на радощах.

— Жінко, га, чуєш? Вони виїжджають! Почекай, виїдуть тобі.

— Їй-бо, виїжджають! Диви, манаття з палатки виносять. На машину...

То була правда, вони витягали якісь ящики, клунки з палатки й кидали їх через задній борт у машину. Ще за хвилину двоє солдатів вирвали кілька кілків із землі, й тугий горб палатки зів’яв, поморщився і спав додолу.

— Еге-е, таки вимітаються! Ото дяка Богові! — взяли несподівані радощі Петрика, і Степанида, трохи підвівшись, глянула у віконце. Але, мабуть, найперше побачила вона не те, що порадувало Петрика.

— Лежить... Хоч би прикрили чимсь. Ніби ту скотину... Звірі!

Звісно, це вона про Янку. Петрик боявся навіть поглянути туди, під паркан, де білів опалий живіт підлітка, до якого тепер, здається, нікому з них не було жодного діла. Убили й покинули. Але за віщо? Звісно, німак, не штука вбити: глухий, окрику вартового не чує, сам сказати нічого не може. Але за що вбивати? Що він їм зробив поганого?

Він думав, що німці заберуть хлопця з собою — коли вже вбили, то, мабуть, щось мали на думці, не задля жарту ж ото. Однак німці ладнали своє манаття, до вбитого ніхто з них навіть не підходив. Тільки один літній опасистий німець у шинелі, з ранцем за плечима та гвинтівкою на ремені одійшов трохи від кухні і здаля придивився — сумно придивився — і, як здалося Петрикові, зітхнувши, пішов до машини під липами. Карло, не зважаючи на лаштування, робив свою щоденну справу: шурував у топці, підкладав туди дров, у котлі щось закипало, і сира пара густо валувала звідти через тин за вітром. Через ту пару Петрик не зразу помітив підводу, що якось тихо під’їхала до воріт і стала біля машини. З підводи зіскочила знайома довготелеса постать Гужа в рудій шкірянці, з короткуватою гвинтівкою в руках.

Якраз у той час із сіней вийшов офіцер у своєму чорному цератовому плащі, зупинився біля приступок, оглядаючи подвір’я, і Гуж миттю підлетів до нього, незграбно випнувсь, мов на команду «струнко». «Ось зараз дасть!» — злостиво подумав Петрик, згадавши вчорашню сутичку Гужа з фельдфебелем, але, здається, сьогодні у їхніх взаєминах щось змінилося. Офіцер крутив сюди-туди головою, з віконця Петрикові не було видно його очей, затулених широким козирком-копитом, але вираз його обличчя, здається, був добродушно-спокійний. Гуж щось пояснював, а той, скупо якаючи, слухав, а тоді підійшов ближче й підняв руку. Петрик знову відчув миттєву радість: «Вріже!» Та ні, не врізав — кілька разів прихильно поляпав поліцая по плечі — ґут, ґут! Достоту як учора його за дбайливо обладнаний офіцерський клозет, який, з усього видно, більше їм не знадобиться. «Відай, догодив чимось поліцай, чимось вислужився», — подумав Петрик, і його піднесений настрій став швидко хмарніти — приїзд Гужа не обіцяв добра. А ще після того, як його похвалив офіцер. Чекай тепер нового лиха!

Німці тим часом швиденько повантажили майно, останніми повиносили з хати білі складані ліжка й почали чіпляти за гак машини громіздку Карлову кухню на гумових колесах. Щось із п’ятеро їх, натужившись, котили її до воріт, розвертали, а з топки сипався жар, і скрізь несло димом, вітер крутив по подвір’ю кубла холодної пари.