Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Як називається ця риба? – спитав Марек.

– Сарделька[59]! – відповіла баба Феня і посміхнулася.

– Сарделька… – повторив молодий чоловік і теж весело засміявся.

Пообідавши, Марек розпрощався з господинею житла, потім ледве доплентався до ліжка й миттєво заснув, щойно торкнувся головою подушки. Спав міцно, без сновидінь.

Прокинувся від шуму на кухні. Машинально глянув у вікно: виявляється, вже був пізній вечір, і все подвір’я поглинула нічна темрява. На кухні горіло світло, хтось дзеленчав посудом. А ще ароматно пахло смаженими кабачками. Підкоряючись неусвідомленому пориву, Марек підійшов до фіранки і завмер. І тут почув дзвінкий дівочий голос:

– Та не ховайся ти, виходь! Я ж знаю, що ти голодний.

Він мимоволі ковтнув слину, однак залишився на місці.

– Виходь! Я ж знаю, що ти тут! – знов покликав дівочий голос.

Марек і справді був голодний, тому, обережно відсунувши фіранку, слухняно пішов на поклик як був – в трусах і в майці. На кухні, на подив, нікого не було, зате на столі стояла літрова банка молока, сметана, вазочка з варенням і величезне блюдо, на якому громадилася ціла гора свіжосмажених кабачкових млинців.

Молодий чоловік здивовано озирався навколо, як раптом з-під столу на мить виринуло симпатичне дівоче обличчя і!..

– Ой, ви хто?! – перелякано скрикнула дівчина і знов пірнула під стіл.

– Марек… – здивовано відповів юнак і додав: – Тобто Мар’ян.

Дівчина обережно визирнула з-під столу:

– А-а-а, то ви – наш новий мешканець! А мене Оксаною звати. Бабуся Феня мені про вас казала, та я ж не знала, що ви вже тут!..

– Я приїхав вранці, дуже втомився з дороги, тому спав, – зніяковіло пояснив Марек. – А прокинувся, бо мене наполегливо кликали.

– Я не…

Дівчина не договорила, бо звідкись із глибини будинку долинуло гучне і призовно-наполегливе:

– Няв!

Марек здригнувся від несподіванки і весело розсміявся. Засміялася і дівчина, яку теж розвеселила несподівана ситуація. Потім покликала:

– Киць-киць!..

– Няв! – знов долинуло з надр будинку.

Дівчина пішла на крик тварини. І саме коли проходила повз Марека, з кімнати на кухню кулею вилетіло сіро-біле кошеня, пухнасте, з легенькими смужечками і з добре помітною чорною плямкою у формі сердечка на спинці. Й негайно всілося на підлогу між молодим чоловіком і дівчиною.

– Ага! Ось і наш порушник спокою! – в унісон мовили вони й одночасно нахилилися, щоб взяти тваринку на руки. Проте котик спритно ухилився, стрибнувши убік, а вони зіштовхнулися лобами.

– Ой!.. Оце так!.. – голосно вигукнули обоє, потираючи забиті місця.

Оксана зазирнула Мареку в очі, а він зазирнув в її очі…

Таких чудових виразних очей йому ще не доводилося бачити. Уся вона була такою ніжною, що викликала в ньому захват і розчулення. Всі її риси були настільки пропорційними, гармонійними…

«Притиснути б її до грудей і поцілувати!» – мимоволі подумав він.

«А хлопець непогано складений. І такий чистий, такий наївний!.. Він не схожий на тих брутальних вульгарних хлопаків, з якими досі доводилося спілкуватись», – подумала вона.

Мовчання затягувалося, проте його знов порушило кошеня. Воно знов скочило між молодими людьми і замуркотіло:

– Мр-р-р!.. Мр-р-р!..

Тепер вони разом сіли на різьблені стільці й простягнули до кошеняти руки… і тваринка слухняно стрибнула на них!

«Овва!.. То він нас зводить разом!..» – одночасно подумали вони.

– Це якийсь чарівний котик, – мовив Марек, ніяковіючи.

– Це голодний маленький шерстяний клубочок, – відповіла Оксана.

Далі вони повечеряли й нагодували кошеня, яке тепер голосно муркотіло на руках в Оксани.

– Як його звати? – запитав юнак.

– А звідки я знаю! Оце ув’язався за мною на пустирі, біг і нявчав всю дорогу, але в руки не давався. Коли я зайшла в будинок, він забіг теж й одразу ж і зник. Я нагріла йому молока, потім почала шукати й гукати, а він усе ховався від мене.

– Можливо, ти, дівчино, відьма? А це твій кіт-помічник? – грайливо посміхаючись, спитав Марек.

– Ні, Мар’яне, цей маленький паршивець біг до тебе… – відповіла Оксана й одразу ж додала із сумнівом: – Або все ж до нас?..

«А й справді, якби не він, ми б не познайомилися так кумедно», – подумав юнак. І немовби прочитавши його думки, дівчина сказала:

– Мої батьки постійно розмовляли в унісон. Вони були такі щасливі разом… І коли мама померла, тато не зміг того перенести і через три дні також помер від інфаркту. А виховувала мене бабуся Феня.

– А мене зі старшим братом виховувала мама, – сумно зітхнув Марек. – На жаль, наш тато десь зник безвісти…

– У мене теж є брат, він старший за мене на п’ятнадцять років. Коли померли батьки, він уже служив в армії на Сахаліні.

– У нас із братом не така велика вікова різниця. Та він ще так-сяк пам’ятає батька, а я був зовсім маленький, отож і не пам’ятаю. Але мама каже, що він був добрим і дуже нас любив, а потім поїхав на заробітки і пропав. Отож коли я, бувало, їхав з дому, мама деякий час не могла звикнути. Втім, тепер уже звикла і не звертає уваги…

Дівчина зі співчуттям подивилася на нього й продовжила вести своє:

– Мої батьки одружилися блискавично – через три години після знайомства. Тато був військовим, його відправляли служити в Середню Азію, у нього була невелика відпустка, він зустрів мою маму тут, в Одесі, й вони одразу ж пішли та й розписалися.

– Це просто дивно, як у казці. Але ж кажуть, що закохані – це як дві половинки яблука… Іноді вони ідеально співпадають, а іноді зовсім не підходять одне одному, – сказав Марек. І чомусь згадав Світланку.

– Це так… А ще кажуть, нібито маленьке янголятко жартує і пускає стрілу кохання наосліп, куди поцілить, – заперечила Оксана.

– То не янголятко, то божок такий, – виправив її юнак.

– А давай-но назвемо це кошеня Амурчиком!.. Мурчик-Амурчик!.. – одночасно запропонували юнак і дівчина. – Амурчик!.. Мур-мурчик!..

– Мр-р-р!.. Мр-р-р!.. – замуркотіло кошеня.

– А йому подобається! – запевнив дівчину юнак.

Отак слово за слово – вони проговорили всю ніч. Розійшлися по своїх місцях лише тоді, коли обрій за вікном з вугільно-чорного перетворився на темно-сірий. Коли Марек проводжав дівчину до прибудови, то не втримався і невміло чмокнув її в щоку, після чого стрімко втік. Вона ж дзвінко засміялася йому вслід, потім лягла в гамак і, дивлячись на посвітліле небо, всипане побляклими зірочками, раптом помітила, що обрій перекреслила стрімка яскрава рисочка