Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

переконливо, що Патрикєєв вихопив свій револьвер.

— Стояти! Всім стояти! — заверещав він тремким голосом.

— Підполковнику, що ви творите? — здивувався Ройтер.

— Якщо зробите хоч крок, я застрелю вас! — У Патрикєєва була істерика, а це небезпечно, якщо у руках у людини револьвер.

— Пане підполковнику, мені здається, що ви читали оповідки про мої пригоди? — спитав я.

— До чого це тут? — вирячився він.

— В одній із них був епізод, коли злодій погрожував мені револьвером, а потім виявлялося, що там немає набоїв. — Я посміхнувся.

— І що? — Він скривився, не розумів, до чого я веду.

— Зараз такий самий випадок — ваш револьвер розряджений.

— Що? — Він поліз дивитися, чи є у револьвері набої, а я дістав браунінг, який узяв у вбитих кримінальників.

— Руки догори! — крикнув я і вистрелив. Куля пролетіла над головою підполковника, він так злякався, що кинув свій револьвер. — Руки догори!

Йому нічого не залишалося, крім як підняти руки. Вони трусилися, Патрикєєв скривився і заплакав.

— Пане полковнику, якщо моя версія правильна, то скарби вбитого барона мусять бути у підполковника. Навряд чи він довірив би їх пошті, та й пошта поки що тут не працює, тому вони при ньому. Можливо, навіть у авто, в чорній валізі, яку підполковник завжди возив із собою.

— Зараз подивлюся. — Ройтер пішов до авто.

— Я протестую... — почав було Патрикєєв.

— Мовчати! — крикнув на нього полковник. Витягнув із авто чорний саквояж, спробував відчинити, але там був кодовий замок. — Скажіть код!

— Ви не маєте права! — закрутив головою Патрикєєв.

— Дай ніж! — наказав полковник водію. Той дав, Ройтер ножем розрізав шкіряний бік саквояжа. Дістав кілька мішечків, теку. Розв’язав один — там були золоті вироби. У другому — коштовне каміння. Ще в одному — золоті червінці. У теці — акції та облігації.

— Бачите, який багатий улов, — закивав я. — Такий багатий, що управитель барона зміг переконати трьох кримінальників піти через лінію фронту, щоб добути цей скарб. Але коли вони прийшли, то виявилося, що сейф порожній, а барон зник. Злочинці вбили управителя, а потім наскочили ми і вбили злочинців. Що ж, здається, в цій історії можна ставити крапку.

— Ні, ще зарано. — Ройтер підійшов до підполковника, який стояв із піднятими руками. — Якщо бажаєте, я дам вам можливість застрелитися і хоча б умерти з честю.

— Я не буду стрілятися! Я російський дворянин, моє життя не варто життя якоїсь німчури! — забелькотав Патрикєєв.

— Взяти його! — наказав Ройтер, який дивився на підлеглого з презирством.

— Де ти взявся, сучий Підіпригора? Де ти взявся? — Патрикєєв дивився на мене з ненавистю.

Солдати підійшли до нього і повели геть. Ми з полковником сіли в авто і поїхали до штабу. На колінах Ройтер тримав валізу Патрикєєва.

— Іване Карповичу, я сам собі не вірю! — за деякий час сказав Ройтер.

— Що?

— Ну, я ж читав ваші пригоди, всякі там карколомні розслідування і виведення злочинців на чисту воду, але це ж сприймалося як вигадки, щоб підлітків вразити! А тут я бачив усе на власні очі! Дозвольте мені потиснути вашу руку, Іване Карповичу.

Він потиснув.

— Пане полковнику, вдячний вам за високу оцінку, але хочу вас попередити.

— Про що?

— Про цю справу. Думаю, її замнуть.

— Що? Як? Убивство жінки та дитини, вбивства барона, викрадення дорогоцінностей! Це ж гучний злочин, як таке можна зам’яти?

— Полковнику, офіцер російської імператорської армії вбив німецького барона, жінку та маленьку дитину заради пограбування. Це ж знахідка для ворожої пропаганди, яка малює з руських — кривавих убивць. І хоча Патрикєєв насправді вбивця, але командування не схоче скандалу і спробує якось зам’яти цей випадок. Це лише моє припущення, але через повагу до вас я попереджаю, як усе може статися.

— Ні, я не вірю в це! Було скоєно страшний злочин, і злочинця має бути покарано! Ніяк інакше!

— Буду радий, якщо так станеться.

Далі ми їхали мовчки. У штабі полковника чекала депеша про те, що мене терміново необхідно відправити на передову.

— Суворий наказ. Зараз ми відправляємо чергову маршову роту. — Полковник Ройтер розвів руками і скривився. — Я не можу не виконати наказу.

— Та які питання. Речі я вже зібрав і готовий виступити хоч зараз.

— Штабс-капітан вас відведе.

Зінов’єв провів мене до міської площі, де розсілося приблизно дві сотні новобранців. Побачивши нас, підійшов молодий поручник. Зінов’єв познайомив нас і переказав, що полковник Ройтер дуже вражений спілкуванням зі мною і невдовзі особисто приїде на передову, щоб знову зустрітися. Поручник сказав, що сам дуже радий нашому знайомству. Зінов’єв побажав мені успіхів і пішов, а я залишився з ротою, яка вишикувалася і вирушила вперед.

З багнетом або на багнеті

оручник, його прізвище було Свенцицький, виявився моїм читачем. У нього був кінь, у єдиного в роті, але їхати верхи поручник відмовився і пішов пішки разом зі мною. Запитував про різні мої пригоди, підтвердивши чудову з ними обізнаність. Я ж більше цікавився подіями на фронті. Свенцицький мав дані, що наступ зупинився, — як через спротив німців, так і через нестачу боєприпасів.

— Особливо погані справи в артилерії, де залишилося по кілька снарядів на гармату. Та й набоїв для гвинтівок небагацько. Чекаємо на підвіз боєприпасів, тоді спробуємо продовжити наступ, — розповідав Свенцицький. — Ось зараз у солдатів лише по десятку набоїв на брата, і не факт, що коли прийдемо на передову, їх стане більше.

— Ви вже були на передовій?

— Так, був. Але моя рота зазнала досить великих втрат, і її відправили на переформування.

— Втрати через кулемети?

— Ні, ми потрапили під артилерійський вогонь. У німців досить потужна артилерія, треба визнати. Часто вони просто придушують наші батареї. Ми так і не побачили ворога, але вже втратили третину вбитими та пораненими. Добре, що козаки змогли зайти з тилу і німці мусили відступити. Ми увійшли до села, яке мали штурмувати, без бою. І знаєте, що мене вразило?

— Що?

— Після німців не залишилося нічого! Вони ж відступали терміново, але не було покинуто жодної речі