Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Тоді це барон! Барон! Він убив когось і спробував приховати сліди! Ну негідник! — закричав підполковник.

— Зараз подивимося. Ходімо, панове.

Солдати винесли тіло жінки на берег. Бідолаха притискала до себе дитину, наче хотіла захистити її. Я присів поруч. Від тіла вже смерділо. Але я був не дуже вразливий на ніс. Побачив темні плями на сукні.

— Дивіться, ось сліди поранень. Два, — показав я.

— Дивні сліди! — сказав Ройтер.

— Так, не вогнепальні. Це сліди від ударів багнетом, — кивнув я.

— Багнетом? — Патрикєєв важко дихав, можливо, вражений цією трагедією. — Багнетом? Тоді це німці! Перед тим як відступали, вони вбили цю жінку! Може, вона була руською? Тевтонські негідники, як вони могли!

— Ні, німецький багнет має іншу форму. Рани завдано не німецьким багнетом, а нашим. Таку саму рану я бачив на тілі покійного барона. — Я подивився на Патрикєєва. Той відвів погляд.

— Що, що ви таке кажете, Іване Карповичу? Та як ви можете! Підозрювати російського солдата у такому злочині? Та...

— Припиніть! — гаркнув на Патрикєєва полковник. — Іване Карповичу, що ви про це думаєте?

— Я думаю, що той солдат убив не лише барона, але й цю бідолашну жінку, і її дитину.

— Хто вона?

— У фотоальбомі барона вона позначена як покоївка. Ось кілька фотографій звідти. Неважко помітити, що барон тут дивиться на неї не просто як на служницю, — я вказую на достатньо красномовні фото. — А ось тут видно, що вона погладшала. Це було три місяці тому. Вона була десь на шостому місяці. Думаю, саме через неї барон відмовився їхати з маєтку. По-перше, їй якраз був час народжувати, по-друге, роман представника старовинного німецького дворянського роду з якоюсь простолюдинкою, та ще й француженкою, викликав би скандал, особливо зараз, під час війни з Францією. Тому барон залишився тут. Аж поки його не вбили.

— Негідник! Це той негідник убив барона! — закричав Патрикєєв. — Я зараз же його привезу, зараз же!

Він кинувся до машини, я подивився на Ройтера і покрутив головою. Той кивнув.

— Зупиніться! — наказав він суворо. І водій Патрикєєва вимкнув двигун.

— Що? Що таке? — Патрикєєв був увесь укритий потом. — Я привезу його, і ми дізнаємося подробиці трагедії, яка тут сталася!

— У цьому немає необхідності. Подробиці відомі мені, — запевнив я.

— Звідки? — помітно злякався Патрикєєв.

— Про них мені розповіли факти.

— Які ще факти? — Підполковник так і стояв біля авто.

— Ну, ось один із них. Заповіт барона, який я знайшов у його кабінеті. Заповіт зберігався у сейфі, але не зацікавив грабіжників. Я попросив перекласти заповіт лікаря полкового шпиталю, який вчився у Кельні й знає німецьку. Тут написано, що барон заповідає все своє майно синові від цієї француженки. Ось, можете самі переконатися. — Я передав аркуша з заповітом Ройтеру. Той пробіг його поглядом.

— Справді так. Але як ви здогадалися, що в заповіті може бути щось цікаве?

— Я не здогадувався, я звик усе перевіряти. Промацав увесь френч барона і знайшов у потайній кишені гумову дитячу соску. Дивно? Авжеж! Коли побачив альбом барона, почав шукати, кому б могла призначатися та соска. Але ніяких весільних фотографій в альбомі не було, якісь жінки з’являлися, але ненадовго. А на останніх фотографіях з’явилася ця білявка, французька гувернантка, яка почала гладшати, що могло означати вагітність. А це вже давало відповідь на те, чому барон не покинув маєток. Тут він міг легко приховувати свій скандальний роман та його наслідки, а от якби довелося евакуюватися, то це могло б призвести до викриття того ганебного факту, що представник одного з найдревніших родів Східної Пруссії зійшовся з громадянкою ворожої держави. Залишити покоївку саму з дитиною в маєтку барон не наважився, тому вирішив бути тут до кінця війни. Вмирати він не збирався. Але помер, причому за дуже дивних, просто-таки кричущих обставин.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Ройтер.

— Ну, хоча б те, що при бароні був револьвер. Якщо вже фон Плотко збирався накласти на себе руки, то, мабуть, скористався б ним, тим більше, що він служив у армії, був бравим юнкером, а не якоюсь цивільною штафіркою. Але він чомусь забув про револьвер, замість того поліз на багнет. До того ж на обличчі барона був синець. Здається, його вдарили до того, як убили. Я думаю, що злочинці якось довідалися про наявність скарбів барона. Прийшли до маєтку і забрали господаря. Той пручався, його вдарили, вивезли до лісу, де почали погрожувати вбити покоївку і сина. Барон зламався і віддав ключ від сейфа. Він не скористався револьвером, бо знав, що спільники злочинців залишилися у будинку і, якщо почують постріли, можуть убити його кохану та дитину. Злочинці ж, забравши ключ, убили барона. Потім повернулися до його дому, забрали скарби з сейфа. І, щоб не залишити свідків, убили бідолашну жінку та дитину.

— Господи, але дитину навіщо? Зовсім же немовля! — скривився Ройтер.

— Якщо залишити дитину, то постало б питання, де її мати. А так кінці у воду. Думаю, вони б кинули у ставок і барона, але ж у штабі армії було відомо, що він залишився у маєтку. Штабісти хотіли використати це залишення для пропаганди, мовляв, ось великі німецькі землевласники переходять під оруду дому Романових. Тому просто зникнути барон не міг. Тоді й виникла ця історія про спробу втечі і вбивство барона солдатом, який його охороняв.

— Але ж був іще запис у щоденнику барона, де розповідалося, про прокляття! — нагадав Ройтер.

— Ви бачили той запис? Ні. Я теж не бачив. Пане підполковнику, ви б не могли нам показати запис барона про прокляття, накладене на його рід прусською ворожбиткою?

Патрикєєв вирячився на мене з ненавистю.

— Він у мене в штабі! Хочете, я привезу! — закричав підполковник і кинувся до свого авто.

— Залишайтеся тут! — наказав Ройтер. Патрикєєв зупинився. Він весь тремтів. — Іване Карповичу, то ви вважаєте, що той солдат убив барона?

— Так, він убив, але він лише виконував наказ свого високопосадового спільника. — Я подивився на підполковника.

— У вас немає жодних доказів цієї маячні! — заверещав він.

— Солдат у всьому зізнався і показав на вас, пане підполковнику. — Я говорив дуже переконливо, настільки