Читати книгу - "Кременецький звір"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Голота мовчав, чекаючи реакції лікаря. Той, одначе, спочатку протягнув руку до келишка, відпив трохи сливовиці й задумливо почухав перенісся. На одну-єдину мить перед Голотою знову з’явився милий лікар з сонячним усміхом.
— Милий Голото, я трохи шокований вашими словами й не можу підібрати власних. Визнаю це, — промовив врешті Хохриттер, що, втім, не виглядав ані шокованим, ані здивованим. — Труїти вас? Ви неначе чекаєте, що я відпиратимуся й захищатимуся? Але у чому ви мене звинувачуєте врешті-решт?
— В убивстві сімох кременчан, зокрема Мільчека! — відрізав Голота. — У всіх тих звірствах, у яких ви ще лише кілька хвилин тому звинуватили отця Бернарда й Міхала Мнішека. Чи забули вже? — процідив Голота.
— Я? Убивав? — ледаче здивувався магістр медицини. — Ви, ліценціате, вже заморочили мені голову своїми версіями, ідеями та розповідями. Тільки не ображайтесь... І тепер ось це! Як старша й мудріша людина застерігаю: не розкидайтеся звинуваченнями так легко. Ви розумієте, що мене можуть позбавити голови через ваші вигадки?
— Чесно кажучи, я надіюся на це.
— Може, хоч поясните хід думок, які сновигають у вашій голові?! Бо інколи здається: їх тисячі, і вони виплигують зі свідомості ліценціата Голоти, як чортики з табакерки. Чи то, може, все сливовиця? Вона добре б’є в голову.
— Б’є, — погодився Голота. — Але я почну з самого початку. З отої історії про Мнішека і його вовкулацтво. Історії недоладної й дивної. Ні, звичайно, — запевнив ліценціат Хохриттера, що, протестуючи, підняв долоню, — першим моїм відчуттям, коли я почув її, був паралізуючий жах. Не кожного дня магнат розповідає, що стає вовкулакою і їсть людей на вечерю. І не щодня його лікар каже, що той магнат просто несповна розуму, та при цьому не заперечує його людожерство... Та, трохи заспокоївшись, я таки почав роздумувати...
— Це робить вам честь... — з посмішкою кинув Хохриттер.
— Але ж історія ваша й справді була... надміру фантастичною, вам не здається? «Лікар та його підопічний із впливової родини їздять Європою, залишаючи після себе трупи, бо хворий на голову аристократ вважає себе вовкулакою». Це ж якась химерна казка, вам не здається?
— Чому ж. «Є багато чого на світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям». А тут усе досить банально, мій друже Голото. Душевнохворий убиває, його лікар, аби не було розголосу, замітає сліди... У Mercure de France й не таке прочитаєш...
— Згоден, паризькі писаки вмілі на вигадки, з ними можуть позмагатися хіба баби з київського базару на Подолі. І розповідали ви доладно. Та от розказаному віриш завжди більше, коли не знаєш, як було насправді.
— О, Господи, Голото! Давайте, здивуйте мене. Скажіть, що ви були свідком нашої з Міхаелем пригоди в П’ємонті, коли він убив дівчину! — реготнув Хохриттер.
— Ні, звичайно. Та я загадав. Ви забули, що я в цей час теж був в Італії. Навіть більше — мав приятеля з Турина і про вбивство молодої дівчини після карнавалу в Казале-Монферрато чув від нього, а той від свого дядька — місцевого судді. Вся ота драма, — Голота заговорив трагічним і пафосним голосом, — «Мнішек прокинувся біля закривавленої мертвої юнки, розпач і сльози, але тут з’явився благородний лікар, який врятував молодого пана від неминучої розправи розлючених городян»... — дещо не відповідає дійсності. Мені розповідали, як усе було насправді, — вів далі Голота, — дівчину не вбивав якийсь там вовкулак чи душив душевнохворий. Її отруїли. А я відзначив, що ви нащось збрехали. І це була перша дивина. Далі ви почали розказували все фанатичніші й фанатичніші оповідки. Мандри Європою, напади хворого Мнішека, каліцтва людей... У Парижі, князівствах... Я розумів, що ви брешете, але не зрозумів, навіщо.
— Безперечно. — погодився Хохриттер. — Ви мало що можете зрозуміти.
— Так, — погодився Голота, — я повільно запрягаю. Але коли вже стосується життя моїх близьких, то добре прискорююсь. Про цю мою особливість знають у Варшаві й Болоньї. Тож повторюся: я допетрав — усі ці вигадки про вовкулака з’явилися через те, що вам потрібно було маніпулювати Мнішеком. Вертіти молодим спадкоємцем величезного статку, мабуть, досить вигідна річ, чи не так?
— Ви просто неймовірний, ліценціате! Буря й наступ, як у справжнісінькому суді, — вдавано захоплено відповів Хохриттер. — Лавина звинувачень, не знаєш навіть, на що відповідати. Довершений хаос, що має, мабуть, збити обвинуваченого з пантелику. Я розумію, що в Болоньї ви таки вчилися недарма... Але, Голото... Відверто скажу... Ваші висновки — ну просто курям на сміх.
— Вигадані убивства, охоплений жахом і каяттям молодий граф. Ви, кому він довіряє, як рідному батьку... Щось змінилося, коли ви приїхали до Кременця. Почали зникати люди, — Голота не звернув уваги на глузування Хохриттера. — Мнішек був, як і раніше, упевнений, що вбиває під час своїх нападів, але убивали ви, прикриваючись хворим, як щитом. Але чому і головне як?
— Як? — луною відгукнувся Хохриттер.
— Мені не давало це спокою. Та коли я лиш почув про кременецькі підземелля, то зрозумів — ось найзручніший шлях убивати й залишатися непоміченим. Але ж тунелі під містом, то легенда, ніхто з місцевих ніколи їх не бачив. Усі згадували ту незрозумілу розповідь про братів-розбійників, які грабували з-під землі. Але брати, яких прозвали Чортами, давно на тому світі. Для вбивці була лише одна можливість...
— Яка ж?
— Знайти мапу підземель розбійника Микольці-каменяра.
— Як же її знайти, ту мапу?
Голота з огидою подивився на дурнувату масну посмішку лікаря.
— Ви ж, мабуть, чули про те, що жовнір порубав розбійника Микольцю, а його брата замучив Болиць?
— А їхню хижу спалили разом з усім мотлохом... — підхопив Хохриттер.
— Так-так, спалили. Але ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кременецький звір», після закриття браузера.