Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Я повільно почала підійматися сходами. Думка про те, аби намагатися навчити половину академії найпростішим ментальним чарам, вже не видавалася такою ж хорошою, як всього кілька хвилин тому. 

Для того, щоб опанувати їх, мені самій знадобилося кілька тижнів – а я ж мала неабиякий талант до менталістики. Такий талант, якого не знайдеш ні в кого іншого у цій академії. Окрім… окрім цього загадкового вбивці. 

Він діяв у місці, де будь-який чаклун відчував би себе некомфортно – в академії, що просто-таки кишіла іншими магами, а ще – викладачами. А ще – шукачами та королівською вартою. І як же так вийшло, що його не затримали досі, а тільки й чекали, поки не зловлять мене, аби я почала розбирати весь цей безлад? 

Гвинтові сходи закрутилися крутими колами, і я пройшла повз нішу, де ховалася Пандора. Шукачка все ще сиділа на своєму ж плащі, цього разу із газетою в руках, і супилася. На мене вона тільки побіжно підняла очі, і я відвела погляд, рушаючи далі. 

Тільки й встигла помітити, що банка з чаєм таки спорожніла. 

Від однієї думки про те, що решту дня доведеться витратити на повторне прибирання кабіннету й приведення його в порядок, хотілося застогнати. Я ще не могла довести, що змію підкинув Мейлі, але сумнівів у тому, що то був таки він, не залишалося. Я бачила його погляд – і більшого мені й не потрібно було. Але я не думала, що Ярош повірить моїм поясненням, тож поки що вирішила зачекати. 

Цей лордик відчуває себе безкарним, а значить, оступиться ще раз. І ось тоді я зловлю його на гарячому, і покарання йому точно не сподобається. 

Я відразу ж, ще не діставшись верху сходів, помітила, що двері кабінету прочинені – а я ж їх міцно зачинила перед тим, як спускатися на лекцію. Кулаки стиснулися самі собою, коли я тихенько підкралася до дверей, готова гупнути ними й вдарити простеньким, але неприємним закляттям будь-кого, хто так би ховався. 

Та я спинила себе, щойно почула слова. 

– … ти ж знаєш, що мені це не подобається, – сказав невдоволений голос. – Їй тут не місце. 

– Я готовий з тобою сперечатися, – почулася весела відповідь, і я впізнала Яроша. – Вона вже немало зробила. Ти бачив, скільки людей йщло на її заняття? 

Інший голос пхикнув, і по цьому я впізнала Нозері. А ось що некромант робив у моєму кабінеті? 

– Це тільки через те. що їм цікаво. Пройде це – і все повернеться до норми. Чого ла Шедд може їх навчити? Красти? Вбивати? 

Я змусила себе розтиснути кулаки, бо на пальцях почали з’являтися невеликі іскри. За кого він себе мав? Як смів говорити щось подібне? 

– На щастя, тут немає ніякої ла Шедд, – з притиском відповів Ярош, і в кімнаті почулося якесь шарудіння. – Є тільки старша викладачка Блекота. І, думаю, вона знайде, чому навчити – хоча б тому ж захисту. 

Нозері не відповів нічого, але одного звуку його дихання було досить, аби зрозуміти, наскільки він невдоволений. 

Я штовхнула двері до свого кабінету, одразу ж ступаючи всередину. 

Першим в очі мені впав Ярош; він стояв біля стіни й повільно, літера за літерою стирав червоні надписи за допомогою магії. А поряд з ним на кріслі ліниво розкинувся Нозері, склавши руки на животі, зовсім не зацікавлений у тому, аби хоч трохи допомогти. 

– Доброго дня, панове, – холодно сказала я. – Не очікувала вас тут побачити. 

Ярош обернувся до мене, а Нозері тільки підняв байдужі очі. 

– Дивно, – сказав він. – Бо ти ж стояла за дверима принаймні кілька хвилин. 

Я стиснула щелепу і зробила ще крок вперед. То він знав, що я слухаю, і все ще вирішив розповісти Ярошу, наскільки незадоволений моєю появою тут. 

– Мені не подобається, коли до мене приходять без мого відома, – витиснула я повільно, відокремлюючи кожне слово. Поглядом я блукала від Вереса до Нозері, не знаючи, чия це точно була ідея. 

– Ми не хотіли турбувати, – відмахнувся Ярош, залишаючи стіну за собою порожньою. Тепер від попереднього розгардіяшу залишилися тільки розкидані по усій підлозі книги, перевернутий стелаж та сміття на килимі. Я підтягнула до себе друге крісло та всілася посеред кімнати, складаючи руки на грудях. 

– Чого ви хотіли?

Ярош здійняв брови. 

– Невже колеги не могли просто так зайти до тебе після занять, щоб погомоніти про день? 

Ми з Нозері пхикнули водночас, а після цього невдоволено перезирнулися. 

– Справді, Яроше, – сказав некромант наче навіть втомлено. – Перейдімо вже до справи.

Верес пройшов по кабінету, підіймаючи кілька випадкових книг та повертаючи їх на місця. Він подивився на нас обох невдоволено, наче ми були неслухняними дітьми, а тоді зітхув. 

– Гаразд, гаразд. І що, навіть чаю не поп’ємо? – запитав він, і обидва погляди чаклунів схрестилися на мені. 

– Чайник під столом, – байдуже відповіла я. – Якщо тільки там не ховається ще одна змія. 

Ніби зрозумівши, про що я говорю, Гроза, яка до того ховалася під коміром сукні та у моєму волоссі, показала свою жовтогарячу голову та кліпнула на обох чоловіків жовтими очима.