Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

за фіолетовими горами на заході, до яких не наважувались наближатися навіть Древні і яких вони так боялися. Цілком вірогідно, що видіння те було цілковитою маячнею, яку спричинив попередній стрес та справжній міраж, бачений нами напередодні біля табору Лейка, однак для Денфорта все це було настільки реальним, що й досі його мучить.

Часом він пошепки промовляє безладні й позбавлені сенсу слова, як‑от: «чорна яма», «різьблений край», «протошоґґоти», «суцільні п’ятивимірні конструкції без вікон», «невідомий циліндр», «древній маяк», «Йоґ-Сотот», «первісний білий слиз», «космічний колір», «крила», «очі в темряві», «місячна драбина», «cправжній, вічний, невмирущий», а ще чимало інших дивних словосполучень, але коли знову стає собою, заперечує все сказане і пояснює свої слова тим, що замолоду начитався химерної макабричної літератури. Як відомо, Денфорт — один з небагатьох, хто зважився прочитати від «а» до «я» сточений шашелем Некрономікон, що зберігається під замком у бібліотеці коледжу.

Коли ми пролітали над перевалом, небо супилося, клубочився туман, і хоча я не дивився вгору, легко уявляю, яких дивовижних форм могли набувати снігові вихори. Добре знаю, як уява здатна сприймати далекі картини, збільшені, посилені та викривлені призмою неспокійної хмарини, ще й домалювати нові деталі. Втім, Денфорт навіть не згадував про жодні жахи, аж поки пам’ять не поєднала побачене і прочитане. Не міг же він упродовж однієї миті так багато побачити?

А тоді, над гірськими хребтами, він навіжено викрикував єдине слово: «Текелі-лі! Текелі-лі!»

Морок над Інсмутом

I

Взимку 1927–1928 років офіційні представники федерального уряду цілком таємно обстежили старий морський порт Інсмута, що в Массачусетсі. Широкий загал уперше про це дізнався у лютому, коли почалася хвиля облав та арештів, а потім і цілеспрямоване знищення шляхом підпалів та мінування — при дотриманні всіх належних заходів безпеки — величезної кількості напівзруйнованих, поточених шашелем, майже повністю непридатних для життя і, ймовірно, порожніх будинків уздовж берегової лінії. Збайдужілі до усього городяни розцінили акцію як чергові заходи влади у спорадичній війні з контрабандою алкоголю.

Допитливіші звернули увагу на небувалі масштаби арештів, незвичайну кількість залучених до справи полісменів і таємничість, з якою здійснювали затримання. Надалі не було жодних судових процесів і повідомлень про висунення звинувачень; більше того, нікого із затриманих не бачили у в’язниці. Пізніше стали поширюватися не підкріплені фактами чутки про якесь небезпечне захворювання, концентраційні табори, утримання арештантів у різних військових і військово-морських тюрмах, однак усі ці розмови не мали жодного підґрунтя. Інсмут майже знелюднів, і лише останнім часом виказує ледь помітні ознаки поступового одужання.

Численні скарги ліберальних організацій на неправомірні дії влади розглядали на нескінченних конфіденційних слуханнях, внаслідок яких для зацікавлених осіб влаштували кілька інспекційних поїздок до в’язниць і таборів. Хоч як це дивно, але після цього ініціатори перевірок зайняли вкрай пасивну позицію замовчування. З газетярами владі довелося поморочитися довше, хоча, зрештою, й вони виявили готовність співпрацювати з урядом. І лиш одна газетка — таблоїд, який ніхто не брав до уваги через дешеву сенсаційність матеріалів — надрукувала матеріал про глибоководну субмарину, що буцімто випустила кілька торпед у морській безодні неподалік Рифу Диявола. Йшлося про невисокий чорний риф за якихось півтори милі від гавані Інсмута, але почута від якогось моряка у портовому кублі новина виглядала неправдоподібною.

Мешканці Інсмута і навколишніх містечок у розмовах між собою приділяли цим подіям чимало уваги, але ухилялись від балачок зі сторонніми. І не було нічого нового в тому, про що вони шепотілися і на що натякали, вони говорили про майже спорожнілий Інсмут, який ось уже ціле сторіччя практично вимирає, — ті ж самі лякалки і здогадки, що й багато років тому. Життя навчило їх оберігати таємниці, а тому будь-які спроби щось із них витягти були приречені на невдачу. І самі вони знали небагато, а відокремлені від Інсмута неозорими безлюдними та пустельними солончаками сусіди — ще менше.

Що ж до мене, то я маю намір порушити обітницю мовчання і дещо розповісти про ті події. Гадаю, що справа і так набула значного розголосу, тож моя розповідь про наслідки поліцейських рейдів та обшуків у Інсмуті хіба що трохи поглибить шок і відразу широкого загалу. Ті ж таки знахідки полісменів можна тлумачити дуже по-різному, і я не знаю, чи повною мірою відповідає реальності інформація, якою зі мною поділилися, проте маю доволі багато підстав не бажати докопуватися до істини. Особисто я мав нагоду ближче за будь-кого з обивателів познайомитися з цією справою, і, здається, все це може підштовхнути мене до рішучих дій.

Річ у тім, що це я у страшній паніці втік з Інсмута рано-вранці 16 липня 1927 року, і саме мої сполошені заклики до властей привернули увагу до згаданих подій. Поки в усіх на вустах були плітки з цього приводу, я волів зберігати мовчання, але тепер, коли справа стала надбанням минулого і більше не викликає зацікавлення з боку громадськості, у мене виникло дивне нестримне бажання поділитися спогадами про кілька страшних годин у сумнозвісному, сповненому лихих очікувань порту, справжній обителі смерті й блюзнірства. Сама вже ця розповідь допоможе мені віднайти віру в себе та власні можливості і пересвідчитись, що я був аж ніяк не першим, хто піддався нав’язливим страхітливим галюцинаціям. А ще це допоможе мені зважитись на жахливий крок назустріч незнаному.

Я ніколи не чув про Інсмут аж до пори, коли вперше і поки що востаннє його побачив. Я святкував повноліття, подорожуючи Новою Англією, навідував варті уваги пам’ятки, антикварні крамниці, місця, пов’язані з історією нашого роду; із стародавнього Ньюберіпорта я думав вирушити прямісінько до Аркгема, звідки бере початок рід моєї матері. Свого автомобіля у мене не було, тож я подорожував потягом, попутками чи автобусом, завжди обираючи найдешевший спосіб пересування. У Ньюберіпорті мені порадили їхати паротягом до самого Аркгема; і саме тоді, стоячи біля каси тамтешнього вокзалу і сумніваючись, чи варто купувати такий дорогий квиток, я й дізнався про існування Інсмута. Дебелий і вельми здогадливий касир, судячи з вимови, не місцевий, схоже, поспівчував моєму бажанню заощадити і запропонував досить несподіваний варіант, про який ніхто до того мені не розповідав.

— Ви могли б сісти на отой старий автобус, — сказав касир, повагавшись, — хоча він і йде не зовсім тим маршрутом, який вам потрібен, через Інсмут — можливо, ви чули про нього, — не всім це подобається. Водій — чолов’яга з Інсмута, Джо Сарджент, і йому рідко щастить набрати тут пасажирів, та й в Аркгемі також. Дивно, що сам автобус ще ходить. Проїзд у ньому досить дешевий, хоча я дуже нечасто бачив більше двох-трьох пасажирів у салоні, та й ті виключно з Інсмута. Відходить він з площі — навпроти аптеки Геммонда — двічі на день: о десятій ранку та о сьомій вечора, якщо тільки не змінили розкладу. На вигляд — справжня таратайка, втім, сам я ніколи ним не їздив.

Ось тоді я вперше почув про загадковий Інсмут. Мене могло зацікавити будь-яке містечко, не позначене на мапі або забуте путівниками, а на додачу цікавість підігріла дивна манера касира про нього розповідати. Місто, яке здатне викликати настільки щиру неприязнь сусідів, міркував я, мало бути щонайменше незвичайним і цілком заслуговує на увагу з боку мандрівника, і якщо це перед Аркгемом,