Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Інсмут? Що ж, це таке собі дивне містечко, розташоване в гирлі річки Менаксет. Свого часу — до війни 1812 року[135] — могло навіть вважатися справжнім портовим містом, але за останніх сто років чи близько того повністю занепало. Залізничного сполучення з ним немає — лінія Бостон-Мен там не проходила, а гілку з Раулі закрили кілька років тому.
Порожніх будинків у місті набагато більше, ніж людей, уже не кажучи про бізнес — живуть з вилову риби та омарів. Закуповуються переважно тут, в Аркгемі, або в Іпсвічі. Колись там було кілька млинів, але тепер нічого не лишилося, хіба збереглася одна фабрика з очищення золота, і та на ладан дихає.
Утім, ця фабрика свого часу була процвітаючим бізнесом, а старий Марш, її хазяїн, либонь, був багатшим за Креза. Він сам — старий пеньок — майже не виходить з дому. Кажуть, уже в зрілому віці підхопив якусь болячку чи якось скалічився, тож тепер мусить ховатися від людей. Він — онук капітана Обеда Марша, який заснував цей бізнес. Його мати наче нетутешня — кажуть, з якихось островів у південних морях, — і коли він п’ятдесят років тому одружився на дівчині з Іпсвіча, здійнявся страшенний ґвалт. Так завжди буває з інсмутськими, та й із тими, що по сусідству — усі намагаються приховати, якщо в їхніх жилах тече бодай краплина інсмутської крові. Але як на мене, діти й онуки Марша нічим не відрізняються від звичайних людей. Деякі навіть час від часу наїжджають сюди, хоча мушу сказати, що найстарших уже давно не бачив. І самого Марша теж.
Чому всі так не люблять Інсмут? Знаєте, юначе, я б вам порадив не надто дослухатися до того, що кажуть люди. Вони тут довго запрягають, але вже як запряжуть, то не зупиниш. Про Інсмут розказують багато чого — а ще більше перешіптуються — мабуть, не менше як останніх сто років, мені здається, його не так недолюблюють, як бояться. Їх послухати, то просто сміх бере. Є історії про те, як старий капітан Марш водився з дияволом і приносив його бісенят із пекла до Інсмута, аби вони тут пустили коріння, або про поклоніння сатані й страшні жертвоприношення десь біля пристані; кажуть, те місце знайшли 1845 року або щось близько того, але я сам із Пентона, що у штаті Вермонт, і такі балачки ніколи не схвалював.
Ви б почули, що розказують місцеві старожили про чорний риф біля узбережжя — його ще називають Рифом Диявола. Як правило, він стирчить із води, а якщо занурюється, то не дуже глибоко, та все одно його не можна назвати островом. Подейкують, що на цьому рифі інколи збирається ціла ватага дияволів — вилежуються там або швендяють туди-сюди біля печер у верхній його частині. Це здоровецька і грубезна штука десь так за милю від берега. Бувало, повертаючись додому, моряки робили великий гак, аби тільки близько не підходити до нього.
Однак лише ті моряки, що родом не з Інсмута. Вони мали зуб на старого капітана Марша буцімто через те, що той серед ночі під час відпливу інколи приставав до того рифу. Може, так воно і було, оскільки це — вельми цікаве місце, де він міг шукати піратські скарби, а може, щось таки і знайшов; проте люди кажуть, що він там злигався з дияволами. Тож, як на мене, саме через капітана Марша острів має таку лиху славу.
Це було ще до великої епідемії 1846 року, коли евакуювали більше половини жителів Інсмута. Тоді ніхто не второпав, звідки взялася та зараза, скоріш за все, з Китаю або ще звідкілясь привезли моряки. Загалом вийшла кепська справа — почалися бунти й усілякі паскудні речі, хоча за межі міста це й не вихлюпнулось, і після цього Інсмут лишився у жахливому стані. Люди пішли з міста і назад не повернулися, зараз лишилося, мабуть, душ триста-чотириста, не більше.
Але насправді, як я розумію, люди так поводяться через расову неприязнь, і мушу зізнатися — я їх не засуджую. Та я сам ненавиджу інсмутських, і ноги моєї ніколи не буде в їхньому місті. Ви і самі, мабуть, знаєте — хоча, судячи з акценту, ви будете із заходу — які справи нерідко крутили наші моряки з Нової Англії у підозрілих портах Африки, Азії та південних морів, і яких чудернацьких людей вони часом привозили із тих місць. Мабуть, чули про чоловіка із Салема, що повернувся додому з дружиною-китаянкою, а ще, може, чули, що біля Кейп-Коду поселилися вихідці з Фіджі.
Ну, загалом складається враження, що в інсмутських є щось незвичайне. Це місце завжди було відрізане болотами і річками, а тому важко судити, що там у них та як; але побутує думка, що капітан Марш, коли ще виходив у плавання зі своїми трьома суднами у двадцятих — тридцятих роках, привіз додому якихось дикунів. І навіть у наші дні у вигляді тамтешніх є щось дивне — навіть не знаю, як це сказати точніше, але глянеш на них — і мурашки по спині. Ви і самі побачите, глянувши на Сарджента, якщо поїдете з ним. У декого дивні вузькі голови і пласкі носи, а очі такі витрішкуваті, що здається ніби вони ніколи не заплющуються. І шкіра у них якась не така: груба й шолудива. А шиї з боків зморщені, наче хто зібгав. І лисіють вони іще замолоду. Старші так і взагалі страховидла — але зовсім старих я ніколи, здається, й не бачив. Певно, глянувши на себе в дзеркало, вони помирають! Тварини теж їх ненавидять — коли ще не було машин, вони мали чимало мороки з кіньми.
З ними ніхто не хотів мати справи ні тут, ні в Аркгемі, ні в Іпсвічі, та й вони самі поводилися відлюдькувато, коли з’являлись у місті або коли хтось намагався рибалити в їхніх водах. І от що дивно: коли ніде риби нема, у цих в Інсмутській гавані хоч греблю гати — але хай тільки хто спробує там ловити, його швиденько звідти викурять! Раніше вони їздили залізницею — пішки до Раулі, а далі потягом; відколи ж закрилася гілка, користуються автобусом.
Так, в Інсмуті є готель, Джилмен-Хаус називається, але скажу відверто — заклад паршивенький, не радив би в ньому зупинятися. Заночуйте краще тут, а завтра поїдете автобусом о десятій ранку; там о восьмій вечора можете сісти на автобус до Аркгема. Зо два роки тому фабричний інспектор зупинявся в Джилмен-Хаусі, то потім дуже несхвально відгукувався про нього. Схоже, там збирається вельми дивне товариство, бо він чув голоси в інших номерах, де начебто ніхто не жив, і його від них аж тіпало. Йому тоді здалося, що то була якась іноземна мова, але особливо йому не сподобався один голос, який доволі зрідка озивався. Якийсь неприродний, казав інспектор, схожий на плямкання, а тому він навіть побоявся роздягнутися і лягти спати. Так і просидів цілу ніч, а вдосвіта дременув звідти. Сказав, що за стіною говорили майже всю ніч.
Той інспектор — його прізвище Кейсі — мав що розказати; тамтешні весь час стежили за ним, але й він пильнував. Як йому здалося, фабрика Марша — доволі дивне місце, вона розташована у старому млині біля нижніх порогів Менаксета. Те, що він розповів, чув і я:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.