Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

як за чверть години ми віднайшли крутий спуск до підніжжя гір — ймовірно, давню терасу — і рушили вниз, де серед негусто розкиданих по схилу руїн уже було видно темний силует нашого літака. На півдорозі ми зупинилися перевести подих і ще раз поглянути, як загадково мріють на західному небосхилі фантастичні кам’яні нетрі доби палеогену. У цю хвилину ми помітили, що туманний серпанок розвіявся, сніговий порох закрутило і понесло в зеніт, де от‑от, здавалося, виникне, але все ніяк не виникав якийсь певний малюнок.

Тепер на геть білому обрії поза гротескним містом пролягла тонка і нерівна фіолетова смуга, гострі зубці якої примарно вимальовувались на тлі рожевого західного неба. Саме плоскогір’я наче тяглося вгору до цього оманливого вінця, колишнє річище бігло через нього хвилястою тінню. На якусь мить у нас перехопило подих від неземної краси краєвиду, але одразу ж душу почав заповзати якийсь неясний страх. Та далека фіолетова смуга була нічим іншим, як силуетом лиховісних гірських хребтів недоступного краю. Ці найвищі гори планети увібрали все її зло, стали вмістилищем безіменного жаху та одвічних таємниць; на різьблених барельєфах перед ними схилялися навіть Древні, які боялися відкрити їх сутність; нога жодної живої істоти не ступала на схили цих велетнів, лишень страхітливі блискавки у довгі полярні ночі затримувалися на їхніх вершинах і осявали дивним світлом навколишні долини. Поза сумнівом, саме вони і стали прообразом страшного Кадату серед Холодної Пустелі за лиховісним плато Ленґ, про які так непевно розповідають первісні легенди. Ми були першими з людей, хто побачив ці гори, і, сподіваюся, з Божою поміччю станемо останніми.

Якщо різьблені карти і барельєфи доісторичного міста нас не обманювали, ці загадкові фіолетові гори розташовані майже за триста миль звідки, однак їх обриси чітко вимальовувалися над сніговою рівниною; створювалося враження, що вони своїми вершинами ось-ось злетять високо вгору, сягнуть небес чужої страшної планети. Висота цих вершин мала бути неймовірною, незрівнянною — вони сягали розріджених шарів атмосфери, в яких зустрічаються хіба що вихори і шквали, але мало хто з відчайдушних літунів вижив, щоб пошепки розповісти про них і про своє падіння. Дивлячись на них, я знервовано пригадував деякі скульптурні зображення і їх натяки на те, що прадавня велика річка могла нести до міста з проклятих схилів щось таке, що викликало жах у його мешканців, і я подумки питав себе: скільки в тих жахах було правди, а скільки — безглуздих забобонів, і чому Древні уникали цієї теми на картах і барельєфах? Я пригадав, що північним краєм гори підступають до самого узбережжя біля Землі Королеви Мері, де саме зараз за тисячу миль звідси працює експедиція сера Дугласа Мосона, і щиро побажав, щоб ні з самим сером Дугласом, ні з його людьми не сталося нічого лихого, аби вони навіть не здогадалися, що може чаїтися за пасмом прибережних гір. Ці думки найбільше мене гнітили і виснажували, а Денфорт, схоже, взагалі підупав духом.

Однак задовго до того, як ми проминули руїни п’ятикутної будівлі й дісталися літака, наші страхи звернулися до меншого, але також досить високого гірського хребта попереду. Чорні, укриті скрижанілими руїнами схили лиховісно заступали східний край неба, знову нагадуючи таємничі азійські полотна Миколи Реріха, а коли ми подумки повернулися до кротовин, що пронизували хребти аж до самих вершин, і до страхітливих безформних істот, які, дихаючи смородом, повзали в норах під цими хребтами, нас охопила паніка, адже знову доведеться летіти над круглими входами до печер, де свистів і завивав на всі лади вітер. А ще гірше те, що навколо деяких вершин починав клубочитися туман — Лейк помилково вважав його ознакою вулканічної активності, — і ми з тремтінням пригадували такі ж хвилі туману, від яких щойно тікали в тунелі, а ще страшну диявольську безодню, що й породжувала усі ці випари.

З літаком було все гаразд, ми гарячково понатягували хутряні пілотські куртки, Денфорт легко запустив двигун і плавно злетів у небо над жахливим містом. Внизу під нами знову розкинувся величезний кам’яний лабіринт давнього мегаполіса, такий, яким ми вперше його побачили — зовсім недавно і водночас дуже давно; ми почали підніматися вище, повертати літак проти вітру і готуватися до перельоту через перевал. На великій висоті, мабуть, збиралася гроза — там шалено купчилися нашпиговані крижаним пилом хмари, однак на потрібній для перельоту висоті двадцяти чотирьох тисяч футів[134] умови були цілком прийнятні. Коли ми підлетіли ближче до гострих вершин, знову почулося дивне трубне завивання, і я помітив, як у Денфорта затремтіли на штурвалі руки. Хоч я і був посереднім пілотом-аматором, але подумав, що за таких обставин вести літак краще мені, адже на цю мить я міг впевненіше маневрувати між гірськими вершинами; Денфорт навіть не протестував, коли я запропонував помінятися з ним місцями і перебрати обов’язки пілота на себе. Намагаючись зберігати самовладання і вести літак якомога впевненіше, я тримав у полі зору червонястий край неба між піками. Я навмисне не звертав уваги на туман навколо вершин і подумав, що було б добре, якби я, подібно до Улісса і його товаришів поблизу острова сирен, міг заліпити вуха воском і не чути тих тривожних звуків.

Звільнившись від обов’язків пілота, Денфорт геть розклеївся і не міг спокійно всидіти на місці. Я краєм ока помічав, як він крутився на всі боки: то обертався назад і кидав погляд на жахливе місто, то дивився вперед на поцятковані печерами і прямокутними руїнами гори, то оглядав засніжені передгір’я з рештками фортечних мурів, а подеколи втуплювався у небо, вдивляючись у фантастичні візерунки, створені розбурханими небесами. І саме коли я спокійно вів літак над перевалом, несамовитий вигук мого товариша мало не став причиною катастрофи, бо я на мить випустив штурвал із рук і втратив керування. Ще за мить я опанував себе, і ми безпечно перетнули гори — а ось Денфорт, боюся, вже ніколи не повернеться до стану душевної рівноваги.

Я вже казав, що Денфорт рішуче відмовився розповісти, яке страшне видиво змусило його так нестямно заволати; на моє переконання, це страхіття і стало причиною його нинішнього розладу. Перелетівши на інший бік гір і наближаючись до табору, ми почали гучно обмінюватись репліками, намагаючись перекричати ревіння двигуна і завивання вітру. Наша розмова точилася переважно навколо взаємних обіцянок не розголошувати нічого, що має стосунок до жахливого міста. Ми дійшли згоди, що деякі таємниці не слід відкривати чи легковажно обговорювати, і я б не випустив і пари з вуст, якби не виникла потреба будь-що зупинити експедицію Старквезера-Мура та відмовити ще декого від планів вирушити у ті краї. Задля мирного існування і безпеки людства необхідно залишити у спокої окремі темні, недосліджені куточки Землі та її безодні, аби почвари не прокинулися од вічного сну, диявольські створіння, які зуміли вижити, не повиповзали зі своїх темних лігвищ, готові до нових великих завоювань.

Денфорт натякав, що останній його жах — лише міраж. Як він казав, це жодним чином не пов’язано ані з кубічними спорудами на схилах, ані з лабіринтами гір божевілля, в яких гуляє відлуння і клубочиться пара. Диявольське видіння, що промайнуло серед хмар, на мить показало йому, що лежить