Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

"Я знаю. Прийде той день, коли і я буду щасливий. Я знаю, це буде. Але коли?"

Хлопець подивився у вікно, стиснувши губи.

 "І що тепер? Чому?! Та єдина, яка могла все виправити, зробити моє життя іншим, мене не любить. Мене не любить та, якій я віддав колись своє серце. Мене не любить та, якій я віддав свою душу!"

- О, Радо! Моя, кохана, Рада! Як же я буду без твоєї ніжної, прекрасної посмішки. Як же я буду без твоїх очей?

 "Що має статися, щоб усе змінилося? Щоб я став щасливим. Це, що так багато? Багато прошу!? Це дуже багато для щастя?! - саркастично розсміявся Альбрехт.  - Я знаю, що на мене ляже прокляття. Я знаю, що я можу померти. Але життя без неї для мене і так смерть. Як же я житиму без неї? Як же сказати, що коїться у мене на душі?"

- А кому я скажу? Цим замковим стінам? Їм на мене начхати. Усьому замку на мене плювати! І Мерліну. - гірко розсміявся Альбрехт. - Плювати на мене. Мабуть, якби я не з'явився, він про мене не згадав! Хто б за мене згадав? Клара? - Альбрехт придушив сміх. - Хто я для неї? Ніхто...

- Згадав... - хмикнув Альбрехт. Він уже давно не згадував своє перше кохання. – Ада… Можливо, це єдина дівчина, яка мене справді кохала. Але вона зараз мертва. Чи Белла? Цікава особа.... Але я не впевнений, що зможу пов'язати з нею долю.

- Я б не хотів одружитися з тією, яку не покохаю.

* * *

Альбрехт ходив по своїй кімнаті, міряючи її кроками, і думав. Так минула ніч, настав ранок, він так і не лягав спати. А наступного ранку йому потрібно було дати відповідь.

Альбрехт не чекав сніданку, він пішов у покої Мерліна, щоб повідомити про своє рішення. Мерлін був здивований побачити його в таку рань.

- Я згоден одружитися з принцесою Белою! - без якихось пояснень, сказав Альбрехт.

- Ти згоден? - перепитав Мерлін, який не повірив спочатку своїм вухам. - Це дуже гарна новина.

- Я радий, що не засмутив вас!

Мерлін подивився на нього в пошуках підступу. Але Альбрехт був непохитний. Великий герцог до останнього сумнівався в позитивній відповіді.

- Це потрібно повідомити Фредеріку і Беллі!

Альбрехт у відповідь усміхнувся.

На цьому його життя мало змінитися.

Після відвідин Мерліна, Альбрехт пішов до себе в покої. Вийшовши на балкон, він побачив вікна кімнати Ради і розсміявся. Він гірко сміявся, згадуючи своє життя. Минулий місяць.  Таке маленьке, маленьке життя. Але в ньому було стільки всього. І горе, і радості.

- О, боги, за що ж це? За що я маю змиритися з долею?

"Ні, Альбрехте, ти скоро одружишся, і ти будеш щасливий на зло всім!"

Альбрехт усміхався за сніданком. Він був таким щасливим. Ну, або так хотів виглядати. Але під маскою щастя ніхто з присутніх не зрозумів нічого. На жаль...

* * *

Через три тижні своєї відсутності Рада, нарешті, повернулася у Зарганс. На календарі було сімнадцяте грудня тисячу шістсот шістдесят п'ятого року. Вона хотіла з усім розібратися раніше, але через проблеми, які несподівано звалилися, дівчина змушена була затриматися. Вона ще не знала що за сюрприз чекав на неї у замку.

Вимучена після довгої поїздки під палючим сонцем, Рада хотіла якнайшвидше потрапити у свої покої та привести себе до ладу, перед тим як іти до Великого герцога.

"Як же я втомилася! Що за безглузда погода?" - подумала Рада, піднімаючись сходами в холі.

Через втому, вона не побачила дівчину, що спускалася, і мало не зіткнулася з нею.

- Розплющ очі! Не бачиш куди йдеш? - грубо й зарозуміло сказав жіночий голос.

Рада підняла очі й побачила перед собою темноволосу дівчину. Вона могла заприсягтися, чим завгодно, що її тут ще ніколи не бачила.

- Вибачте! Але чому ви говорите зі мною в такому тоні? І хто ви?

- Я не зобов'язана звітувати перед прислугою! - знову зарозуміло відповіла та.

- Я прислуга?! - спалахнули очі Ради. - Я Рада Вольфрам! Я живу в цьому замку!

- Не знаю таких! Я тут уже два тижні! Про вас нічого не чула!

- Я була відсутня в замку тому, що виконувала наказ Великого герцога! Я родова чарівниця, а не прислуга! А хто ви така?

- Принцеса Белла Ріган! У майбутньому крон-герцогиня Белла! А там подивимося!

- Ха! Крон-герцогиня! Ти не можеш бути... - осіклася Рада. - Ти ж не...

- Так! Я виходжу заміж за крон-герцога! - усміхнулася принцеса.

- Ти брешеш! - зробила крок назустріч Рада.

- Ні! Тож дай пройти! - обійшла її принцеса, зачепивши при цьому плечем.

Рада озирнулася їй услід і її очі запалали гнівом.  Підібравши поділ сукні, дівчина прискорила крок. Хоч як би їй хотілося зараз кинутися все з'ясувати, вона пішла у свої покої.

- Хамка! Нікчема! Тварюка! Та як вона посміла?! - вбігла у свою кімнату Рада.

Зачинивши двері, вона почала стягувати з себе сукню. Рухи в неї були різкими, тому вона розірвала рукав. Кинувши сукню на стілець, дівчина кинулася до шафи в пошуках нового одягу.

Гнів наростав усе більше й більше. І, щоб не наробити дурниць, Раді довелося заспокоїтися. Поклавши приготовану сукню на ліжко, вона пішла митися. Їй не потрібні були слуги, особливо зараз. Велика ванна була в другій кімнаті її покоїв.

Тільки занурившись по шию у воду, дівчина змогла трохи прийти до тями. Вона не мала потрібних манер і часто говорила все, що думала. Але в нинішній ситуації спокій це єдине, що може їй допомогти. Бо якщо вона влетить як фурія в покої Мерліна і почне з'ясовувати стосунки, з цього нічого не вийде.

- Я нічого не розумію! Невже ця дівка каже правду... - стираючи бруд зі шкіри, вголос подумала Рада.

Їй знадобилося десять хвилин, щоб вимитися. Найчастіше вона ніжилася у ванній довше.

Одягнувшись у чисту сукню, Рада переплела косу, і вже тоді пішла до Великого герцога.

Як вона й очікувала, він на неї чекав, бо йому доповіли вартові біля воріт. Рада увійшла в його покої, нічим не видавши свого занепокоєння.