Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

з Крайстчерча, він виявив на форумі 8chan власне фото, зафотошоплене на плакат «Розшукується»: з простреленим лобом і обіцянкою винагороди в 15 біткоїнів, що на той час становило близько 60 000 доларів. І лиш одне слово в підписі: «замочити». Інший дописувач відповів: «Не жартуєш? За таку суму можна влаштувати». Можливо, це просто бравада. Але на 8chan такі «жарти» — уже пів дороги до справжнього кровопролиття.

В іншому випадку ми розслідували діяльність українських неонацистів через Групу Bellingcat з моніторингу нерівності, яка вивчає фашистські рухи проти ЛГБТ-спільноти, феміністок і етнічних меншин в Україні, Вірменії та Киргизстані. В одному зі звітів ішлося про те, що українські неонацисти переклали й видали в палітурці маніфест масового вбивці з Крайстчерча 339. Двоє наших розслідувачів отримали електронні листи з погрозами смертю: «День шибениці близько, ніґер». У листах було відео під назвою «Нах жидів», на якому розвісили в лісі й розстріляли фотографії учасників нашої команди та інших журналістів. Ми повідомили в поліцію і повернулися до роботи. Ми маємо ще багато чого розповісти про українських ультраправих і не плануємо припиняти.

Ще одна постійна загроза — кібератаки. Я вже згадував про спроби групи Fancy Bear із російської військової розвідки зламати нашу систему в 2015 та 2016 роках. Черговий фішинговий набіг відбувся 2019 року: під прицілом опинилися тридцятеро користувачів сервісу шифрованої пошти ProtonMail, зокрема Хрісто і Роман, журналісти Guardian і ВВС, працівники неурядових організацій, приватні слідчі, науковці. Усі ці люди мали дещо спільне: вони вивчали Росію. Одночасно Роман зазнав комунікаційної офлайн-атаки. У серпні 2019 року його мобільний телефон перестав працювати, він звернувся до оператора зв’язку МТС, і там повідомили, що Роман того дня замовив дублікат сім-карти. Але він цього не робив. Щоб отримати дублікат сім-карти, потрібно прийти в сервісний центр МТС і надати паспорт. Отже, хтось удавав із себе Романа з фальшивим паспортом чи ще якось обійшов систему безпеки МТС — провідного оператора мобільного зв’язку в Росії 340.

Онлайн-детективам загрожує не лише фізична й цифрова небезпека, а ще й психологічні травми. Після стрілянини в Крайстчерчі Енді Карвін, на той час старший науковий співробітник Лабораторії цифрової криміналістики Атлантичної ради, написав потужне застереження. Йому, як і мені, доводилося годинами переглядати кадри насильства: від бійні в школі Колумбайн і вибухів на Бостонському марафоні до конфлікту в Лівії та громадянської війни в Сирії. Як іще зібрати докази з відкритих джерел, якщо не передивлятися все це насилу? Опрацювавши подію, Карвін переходив до наступної. Аж доки, ідучи по Вашингтону, побачив на дорозі розчавлену цвітну капустину. Серце закалатало, він почав задихатися — то була панічна атака, яку викликала асоціація з онлайн-кадрами страшних ран і розбитих черепів.

«З часом до панічних атак додалися нічні жахіття та нав’язливі óбрази, — ділився Карвін. — Я уявляв, як мої діти граються вдома, — і раптом опинявся посеред війни чи теракту. Ці картини могли зринати в голові на робочій або дружній зустрічі, за обідом чи коли я виносив сміття. Не було дієвого способу з цим упоратися. Зрештою в мене посилилася реакція “бий або біжи”, коли виходив на люди, особливо якщо з родиною. Якось ми пішли на парад до Дня незалежності США, і я зловив себе на тому, що уважно вивчаю машини, припарковані через дорогу. Подумки я відзначав, у який бік вони повернуті, щоб у разі масової стрілянини сховатися за блоком двигуна».

Енді звернувся по допомогу й отримав діагноз «посттравматичний стресовий розлад» — ПТСР 341. Тривалий час цей стан асоціювався із солдатами, які пережили жахіття на фронті. Проте психологи описали ще один різновид ПТСР — вікарну, або ж вторинну, травму. Ґевін Різ із Центру подолання травм Колумбійської школи журналістики пояснює, що розум і тіло можуть розсинхронізуватися. Ми знаємо, що жахливі події з відео сталися десь далеко, але нервова система сприймає їх, наче це було на відстані витягнутої руки. «Ми стикаємося з цим дедалі частіше, тому що новинні редакції, як і соціальні медіа, переповнені травматичними картинами — зокрема такими, як іділівські відео обезголовлень або криваві жахіття після вибухів бочкових бомб у Сирії. Часто такі зйомки потрапляють у редакції як є, необробленими», — каже він 342.

Побіжний контакт із травматичними зображеннями може спричинити лише короткочасний стрес. Серйозні проблеми виникають від багаторазового повторення — поволі накопичуються, крапля за краплею 343. Більшість штатних розслідувачів Bellingcat змушені годинами роздивлятися відірвані частини тіл, і ми навчились відмежовуватися, відділяти страшні картини від власного існування. Але згадаймо Карвіна: на позір усе було гаразд, а тоді він зламався. Ти думаєш, що даєш собі раду, — аж раптом втрачаєш контроль. Не можеш забути побачене й почуте. Найдужче вражають матеріали, які застають тебе зненацька, непідготовленим. Коли я переглядаю кадри конфлікту, то очікую побачити поранення й смерті, морально готуюся. Але, вивчаючи фото уламків MH17, я помітив дитячу іграшку — точно таку, як у моєї доньки. Це мене потрясло.

Агенція Storyful, яка роками глибоко працює з контентом соціальних медіа, запровадила дієві практики для подолання психологічного навантаження: там поперемінно змінюють людей, які працюють над завданнями з травматичними матеріалами, а також проводять групові сесії дебрифінгу — психологічного розбору. І водночас я чув прикрі історії про знану правозахисну організацію, де працівникам сказали просто перетерпіти — така, мовляв, робота. Це призвело до негативних наслідків, зокрема до зловживання наркотиками, сексуальних проблем та неприйнятної поведінки на роботі.

Щоб привернути увагу до проблеми вікарної травми, ми опублікували рекомендації Bellingcat про те, як її виявити і як їй запобігти. Статтю написала досвідчена розслідувачка за відкритими джерелами Ханна Елліс. Вона відзначила, що особисті асоціації з матеріалом посилюють емоційну реакцію: скажімо, коли жертва нагадує когось із твоїх знайомих або події відбуваються в регіоні, з яким ти пов’язаний. Тобто глибоке знання предмета, яке й робить тебе експертом, водночас робить тебе вразливим. У роки розслідування катастрофи МН17 я уникав будь-яких контактів із родичами жертв. Тепер я усвідомлюю чому: це була інстинктивна потреба блокувати емоційний зв’язок із кадрами, які я вивчав. Щоб виконати роботу, я мав сприймати об’єкти як докази, не переймаючись їхнім емоційним значенням.

Громадянським розслідувачам потрібно час від часу досліджувати самих себе. Ми маємо зважати на зміни у власній поведінці: