Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

Кіра

— Давно живеш із дівчатами? — запитує Кирило, коли ми, втомлені й виснажені, лежимо на ліжку.

За плечима — кілька годин нестримного сексу, гострих відчуттів, солодкого кунілінгусу та глибокого мінету. Це я промовляю подумки, вирішивши, що нізащо в житті не зможу сказати подібного вголос.

— Пів року. До цього в гуртожитку жили, а тепер ось… заробляємо трохи й можемо собі дозволити.

— Багато вас там?

— Троє. Нінка та Вєрка. Класні вони, потім вас познайомлю.

Я миттю прикушую язика. Ось що я за дурепа така, га? Познайомлю! З чого б йому знайомитися з моїми подружками?

— Скільки кімнат орендуєте?

— З чого такий інтерес до моїх житлових умов?

Кирило усміхається, дивлячись у стелю. Я трусь щокою об його оголене плече і влаштовуюсь на ньому.

— Одна в нас.

— На трьох?

— Ага. У тісноті, знаєш…

Від розмови нас відвертає дзвінок мого мобільного. Моя сумочка стоїть на тумбочці, і я тягнуся, щоб подивитися, хто дзвонить. На годиннику вже за північ. Зазвичай у такий час мені ніхто не дзвонить. Дістаю телефон із напругою. Боюся, що це батько. Адже я сьогодні відмовилася їхати й він напевно незадоволений, але на екрані ім’я Нінки.

— Алло.

— З тобою там все гаразд? — запитує подруга.

— Звісно. Я ж попередила, що не приїду.

— Я знаю, але вирішила уточнити, чи все гаразд. Вірка мені весь мозок виїла — подзвони, та подзвони.

Я сміюся, прикриваючи рота долонькою. Вірка в нас цікава, вона й не таке може Ніні влаштувати. Зовсім не здивована, якщо все саме так і було.

— Добре тоді, добраніч.

— І вам. До завтра.

Я вимикаюся й повертаюся до Кирила. Він дивиться на мене з цікавістю й хмуриться. Глибока вертикальна складка проступає між бровами.

— Що? — запитую з усмішкою. — Це подруга дзвонила.

— Я чув, — каже Кирило. — Це ж новий телефон?

— Так.

— Тобі так добре платять?

— О, ні, звісно, — я усміхаюся, а в самої в роті пересихає від хвилювання й серце починає калатати як ненормальне. Точно з грудей вистрибне! — Перший я на виплат узяла, досі виплачую, а цей… подруги подарували. Уявляєш? Збирали гроші на подорож, але в них не склалося, готель на карантині, й ось…

Я видаю все це на одному подиху. Швидко ховаю телефон у сумку й відкладаю ту на тумбочку. Повертатися до Кирила мені страшно, тому що після моєї тиради він мовчить і не каже ані слова. Подивитися йому у вічі не можу. Боюся, що він тоді відразу зрозуміє мою брехню.

— Класні в тебе подруги, — нарешті каже він.

Я наважуюсь поглянути. Кирило лежить у колишній позі. Його ліва рука закинута за голову, права обіймає мене за талію, гладить ледь відчутно й підштовхує до себе. Я одразу розумію цей жест — лину до нього під бік. Кладу руку йому на груди й починаю малювати там візерунки.

Мені ніяково брехати йому, але розповідати правду я боюся. Тепер це здається мені чимось неможливим. Я взагалі не уявляла собі щось подібне. Коли їхала з ним із клубу, думала, що це на один раз. Одна ніч, чарівна, незабутня, пристрасна й дика…

Про жодне продовження не могло бути й мови, але я тут. У ліжку Багрова. Він обіймає мене за талію, а я брешу йому про те, ким є насправді. Мені страшно, звісно, що я якось проговорюсь. Щось скажу про батька чи якось себе викажу. Ось телефон — мій черговий промах. Але коли я його замовляла — гадки не мала, що ми з Кирилом зустрінемося ще раз.

— Якщо хочеш — можеш жити тут, — повідомляє Кирило буденним тоном.

Я підводжусь на лікті й дивлюся на нього. Упевнена, моє обличчя перекошене від шоку, сумніву та скептицизму. Кирило сміється й погладжує мене по спині.

— Я рідко буваю в цій квартирі, — каже він. — Живу переважно за містом.

— Не так уже й рідко, — зауважую я, натякаючи на наші зустрічі, які вже стали регулярними.

— Це зараз. Зрозуміло, коли тут будеш ти, я буду приїжджати частіше. Вдень я тут не буваю. Тож ти мені не заважатимеш.

— Ти це серйозно?

— Абсолютно, — спокійно каже Кирило. — Я довго думав над ситуацією, що склалася. У мене не завжди є час заїжджати та забирати тебе, викликати таксі вечорами небезпечно…

— Тобто ти вирішив забезпечити собі регулярний секс шляхом перевезення мене до своєї квартири? — уточнюю, хоч і так усе зрозуміло.

— Не так грубо, звісно, але так.

— І багато жінок у тебе тут… зупинялося?

Мене боляче дряпає це припущення. Я ж зовсім нічого про Кирила не знаю. Ні чим він живе, ні з якими жінками зустрічався, ні в яких стосунках був. Усе, що пише інтернет — він завидний холостяк. Багатий, успішний, харизматичний, неймовірно привабливий і бажаний.

Я бачила десятки його світлин із різними жінками та сотні припущень, хто ж чергова красуня поряд. І всіх цих жінок бачили з ним на вечорах, тусовках, ресторанах. А ми з ним нікуди не виходимо. Скільки таких наївних невинних дуреп, як я, у нього за спиною — уявити страшно. Адже про них не напишуть… ніхто навіть не дізнається, як не знає про нас…