Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Але його друг не зупинився, тільки крикнув на ходу: «Потім усе поясню! Поїхали!»

Марко, вибухнувши прокльонами, схопився на свого коня і, пришпоривши його, поскакав слідом за другом, який звернув на бічну дорогу, що вела в темний ліс.

За годину скаженої скачки, коли вже можна було не побоюватися ані випадкових свідків, ані можливого переслідування, Тимофій зупинив Ворона на невеликій лісовій галявині. Знявши з коня ледь живу від страху Орисю, Тимофій скинув із себе підбитий дорогим хутром і шитий сріблом жупан та накинув дівчині на плечі — ставало прохолодно, і він боявся, що його тендітна кохана зовсім змерзне після такої швидкої їзди. Потім хлопець відвів дівчину вбік, до поваленого бурею дерева.

— Поговоримо? — запитав він.

Орися досі не отямилася і тремтіла від нервової напруги та страху. Вона боязко подивилася на свого викрадача великими, ледь заплаканими очима й мимоволі нагадала Тимофієві маленьку перелякану дитину.

— Як ти міг так учинити зі мною, Тимофію? — засмучено запитала дівчина.

— Я не міг зробити інакше. Орисю, ти — моя, і нікому я тебе не віддам, — категорично заявив молодий козак.

— Але що буде зі мною далі? Що ти зробиш зі мною?

Тимофій усміхнувся. Він розумів, що Орися розгублена, налякана таким його відчайдушним вчинком. «Адже вона кохає мене! Я бачу, відчуваю це! Але варто переконати її піти зі мною — її кохання пересилить у ній страх!» — думав хлопець.

— А що тобі хотілося б, аби я зробив із тобою, сонечко моє? — грайливо спитав він, обіймаючи її за плечі.

— Поверни мене додому! — попросила дівчина і благально подивилася на нього. — Прошу тебе! Мій батько дуже розгнівається! А що подумає Катруся? Вона збожеволіє з тривоги. Хоч їй повідом, де я!

— Ні. Дороги назад немає ні для тебе, ні для мене. І якщо зараз маємо шанс утекти й бути разом, то, повернувшись назад, ми обидва його втратимо назавжди. Викравши тебе, я скоїв злочин. Твій лях тепер має право на палю мене посадити. І його правда буде! Чи тобі цього хочеться, Орисю? — запитав Тимофій, тому що за законом за викрадення жінки йому загрожувала страта[48]. Він промовчав про те, що стратити могли й Орисю, якби цього забажав її батько або наречений. Але дівчина це й сама знала, хоча зовсім не думала про себе — її більше турбувало те, як можуть учинити із Тимофієм.

— Бог із тобою, що ти таке кажеш! — Орися навіть зблідла від його слів. — Я ліпше сама помру, аніж заподію тобі зло чи доведу тебе до лютої смерті! — палко говорила дівчина. — Але мій батько...

— Твій батько, — перебив її Тимофій, — навіть не вважав за потрібне запитати в тебе, чи хочеш ти заміж за цю людину. Хіба в тебе немає власних бажань, що про них ніхто не подумав? Чи в тебе немає душі, що на неї не зважили? Або ти річ, яку можна продати новому власникові?

— А ти мене запитував, коли викрав? — спохмурніла Орися. Вона розуміла, що коханий має рацію, але ще сердилася на нього за безцеремонне викрадення.

— А ти хіба шкодуєш, що тепер ми будемо разом?

Орися подивилася на Тимофія — він не зводив із неї очей, чекаючи відповіді. Сині очі коханого здавалися зовсім чорними — так сильно розширилися його зіниці, а з обличчя неможливо було вгадати його думок.

Два шляхи відкрилися перед Орисею. Якщо вона зараз наполягатиме на своєму, то Тимофій, найімовірніше, не піде проти її волі — вона відчувала це — і відвезе додому. Але тоді подальша її доля буде гіркою й сумною. Утім, якщо вона поїде з ним, то що чекатиме її далі? Невідомість. Як учинить із нею Тимофій? Дівчина розуміла, що із собою на Січ він її забрати не зможе. А більше йому нікуди її везти. Принаймні, тієї миті Орися не уявляла, куди коханий її подіне. А що, як їх упіймають? Однак серце підказувало, що милий зробить усе, щоби вона була в безпеці й нічого не потребувала. А далі? «Та яка мені різниця, що буде далі?! — подумала дівчина. — Аби тільки прожити своє життя з ним!» Тому, подивившись коханому в очі, Орися твердо відповіла:

— Ні, я ні про що не шкодую. Піду за тобою хоч на край світу!

Тимофій із полегшенням зітхнув, обійняв дівчину, міцно притиснувши до себе. Його серце шалено калатало — це була найважливіша в його житті перемога.

— Клянусь тобі! Життям своїм клянусь! Кохана, ти ніколи не пошкодуєш про те, що поїхала зі мною! — говорив Тимофій, дивлячись їй у вічі.

Кінський тупіт змусив пару озирнутися — Марко, побачивши їх, так різко осадив свого коня, що той став дибки. Зіскочивши, він швидко і гнівно промовив: «А тобі не здається, що ти мусиш мені дещо пояснити?!»

— Почекай тут, зіронько моя, — зітхнув Тимофій, невесело передчуваючи обурення й докори свого друга. — Я миттю.

Розгніваний та обурений Марко відвів його вбік так, щоб Орися не чула їхньої розмови, і в’їдливо запитав: «Ось чим, чим ти думав, коли таке скоїв?» Але Тимофій, схрестивши руки на грудях, мовчав і дивився перед собою. «Та він що, зовсім уже голову втратив! — думав Марко й раз у раз смикав вус. — Він хіба не розуміє, чим це все може закінчитися!» А вголос сказав: «Ти хоч розумієш, що накоїв? Тебе ж тепер повісять, наче собаку. А що з тобою на Низу зроблять, якщо туди чутки дійдуть? Кийків або нагайки схотів?»

Тимофій добре знав, що низові