Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

козаки не прощали перелюбства. Звичай був суворий однаково для всіх, будь то простий козак або сам кошовий отаман. Козак, який посмів посягнути на честь жінки чи зганьбити її, жорстоко карався за блуд. Адже винуватець ганьбив не лише жінку, а й кидав тінь на всіх своїх товаришів. На січовому майдані винного прив’язували до ганебного стовпа на той термін, який визначав суддя, і забивали до смерті кийками. Причому право завдати злочинцеві удар мав кожен охочий. Траплялося, що злочинець виживав після такого покарання, але ганьба за перелюб лягала на нього незмивною плямою. Однак про це покарання Тимофій думав найменше.

— Я не міг учинити інакше! — безпристрасно відповів він.

— Не міг він! Та такого цвіту — по всьому світу! Хіба мало гарних дівок, що тобі — на цій пташці світ клином зійшовся?

Сині очі Тимофія гнівно блиснули, і він холодно промовив:

— Для тебе, Марку, може й багато, а для мене вона одна така на всьому білому світі!

Марко пильно подивився в очі своєму другові. Навіть після такого безрозсудного вчинку він досі не вірив у щирість почуттів Тимофія.

— Просто тобі пече в шароварах, а в голові порожньо! — зло промовив Марко. — Ти хоч подумав про те, що ти просто калічиш Орисі життя? Вона ж згодом набридне тобі. А скаженієш ти від того, що твоя інтрижка не завершена так, як тобі того хотілося. Не бери гріх на душу! Адже ти рано чи пізно кинеш її. І що їй потім залишиться? Утопитися чи жити в ганьбі?

Тимофій гнівно схопив друга за поли ошатної свитки на грудях.

— Думай, що кажеш, Марку! Ким ти мене вважаєш? Я кохаю Орисю понад усе й одружуся з нею, хоч сам диявол мені на шляху стане! — запально відповів він.

— Добре! Добре, відпусти й не псуй мені свитку! І як ти собі це одруження уявляєш? Без батьківського благословення! Ось куди ти подінеш дівчину, коли нам потрібно поспішати до Чигирина? — запитав Марко. Він уже зрозумів, що переконувати свого друга марно, тому вирішив змиритися з його вчинком.

— Відвезу до брата, — відрізав йому Тимофій.

— До брата він відвезе! — пирхнув Марко і страдницьки обвів очима гілки дерев. — Волховиці чорт знає де! Зрозумій ти, що часу в нас небагато. Відвеземо її в найближчий монастир. Там дівчині буде набагато краще, ніж у маєтку твого брата. Та і як вона там житиме, як поясниш Матвієві появу дівчини? І як він подивиться на все це? А якщо про це пронюхає її таточко? Або до Січі дійде звістка про твої амури? Ти, як я подивлюся, сподіваєшся, що це легко зійде тобі з рук? Мабуть, ти взагалі головою перестав думати!

— От саме монастир — найперше місце, де її шукатимуть. Відвезу Орисю до себе додому. Брат мене зрозуміє та подбає про неї, і в разі чого захистить. Це єдине місце, де вона буде в безпеці. Ні! Не сперечайся зі мною і не заперечуй, — відрізав Тимофій, коли побачив, що Марко приготувався до нової словесної атаки, — поки я не відвезу Орисю до Волховиць, нікуди не поїду. Не хочеш мені допомагати — твоя справа, я не примушую.

— Та біс із тобою! — Марко втомлено потер скроні й чоло пальцями. — Поїхали! Не кину ж я тебе, дурня, одного з краденою дівчиною на руках! — Він навіть і не подумав про те, що стає співучасником викрадення та може понести за це відповідальність за всією строгістю закону. — Мало що трапиться, а ти зовсім сам будеш! Тільки от що… — він покосився на Орисю, яка сиділа на поваленому дереві. — Перевдягти б її хлопцем — так воно непримітно буде. Сам поміркуй, люди побачать, що з нами дівчина, одразу підозри почнуться! А це нам ні до чого.

Тимофій не міг не визнати думку друга розумною, але відповів:

— Якщо Орися погодиться, то так тому й бути.

Дівчина сиділа на поваленому стовбурі дерева, схвильовано м’яла кінчик довгої коси й безуспішно намагалася розібрати, про що ж так палко сперечаються двоє друзів. Орисі було страшенно соромно перед Марком — що він тепер про неї подумає? Про те, як сильно розгнівається батько, дівчина й думати боялася. Вона розуміла, що Катерина — єдина, хто може розповісти батькові всю правду. Хоча... Її подружка дуже розлютилася на старого Голуба, коли дізналася, що він силоміць видає доньку заміж, і лаяла його, на чому світ стояв. Може, Катруся змовчить? Так, вона неодмінно промовчить і не видасть їх! Але те, яким горем стане для батька її безслідне зникнення, Орисі й на думку не спало. «На все воля Божа!» — філософськи розміркувала дівчина й уже анітрохи не засмучувалася тим, що втікаючи з коханим, іде проти волі батька, проти закону та людської моралі.

Тимофій підійшов до неї, а вона засоромлено всміхнулася йому. Він присів поруч із нею і, обійнявши за стан, заговорив:

— Орисенько, ми поїдемо до мого маєтку Волховиці. Це в Поділ­лі. Я залишу тебе жити там, оскільки мені потрібно поспішати на Січ. Тільки благаю тебе, не питай, у чому справа! Просто зрозумій, що я змушений не зволікаючи повернутися на Низ. У маєтку живе мій старший брат, Матвій, він подбає про тебе. Не бійся! Він добре прийме тебе й не поставить зайвих питань. І якщо тебе знайдуть батько або наречений, він зможе захистити. Що скажеш?

Орисі лестило те, що Тимофій питає її думки та згоди. Вона ласкаво подивилася на нього:

— Я поїду туди й житиму там, де ти мені скажеш.

— Тоді вирішено — їдемо туди. Однак тобі треба перевдягтися в чоловічий одяг. Так буде непримітно, та й тобі набагато зручніше, ніж у жіночому.

Орися зніяковіла, але все ж погодилася. Молоді хлопці, порившись у своїх торбах, дістали чоловічий одяг, і Орися переодяглася. Обоє друзів посміювалися з того, який кумедний вигляд мала тендітна дівчина в широких шароварах і