Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Орися швидко йшла до місця зустрічі, щоби встигнути повернутися до сутінку назад, до будинку Катерини. Незважаючи на вчорашні роздуми, жахливий відчай повністю заволодів її душею — сьогодні вона мала побачити Тимофія дійсно востаннє. Орися вже вирішила підкоритися своїй долі. Але, згадуючи пережиті з Тимофієм щасливі миті й уявляючи своє чорне майбутнє, яке очікувало її в заміжжі з паном Далевичем, бідна дівчина насилу втримувала сльози.

Тимофій уже чекав її біля невеликого потічка, який усе ще весело й завзято, по-літньому, дзюрчав, немов осінь ще не настала. Молодий козак був замисленим і похмурим, він витончено притулився до стовбура дерева. Орися підбігла до коханого, допитливо зазирнула йому в очі, намагаючись зрозуміти, що коїться в нього в душі. Але Тимофій незворушно, нічим не видаючи своїх емоцій, дивився на неї й думав: «Цікаво, скаже вона мені чи ні?»

Орися боязко торкнулася його щоки, потім її пальчики ковзнули до його скроні, і вона обняла Тимофія, не помічаючи, що він не відповідає на її ласку.

— Ти хоч іноді мене згадуватимеш? — не в силах більше мовчати, вона заговорила першою.

— Чому ж іноді, моя ягідко? Хіба ми навік прощаємося? Адже я повернуся до тебе, моє серденько! Чи ти не чекатимеш мене? — вкрадливо запитав Тимофій, не зводячи з Орисі погляду.

Орися відвела погляд убік: як вона скаже йому, що це дійсно їхня остання зустріч? Як пояснити Тимофієві, що скоро вона вийде заміж за того, кого обрав їй батько? Але щось говорити було потрібно, тому, зібравшись із духом, Орися підняла погляд на коханого й заговорила:

— Я готова весь вік тебе чекати, лише серцем відчуваю, що це наша остання зустріч. Проте, хай що трапиться, знай, я нікого й ніколи не кохала і не покохаю так, як тебе. Згадуй мене хоч іноді. Бережи тебе Бог, моє щастя!

Голос Орисі зрадливо затремтів.

— Ти говориш так, моя зіронько, ніби навіки зі мною прощаєшся? — холодно запитав її Тимофій.

— Ні, що ти! Я... Просто я... — дівчина швидко заплескала віями, сподіваючись стримати сльози, бо відчула, що ось-ось розплачеться.

— Просто ти брешеш мені, Орисю! — вибухнув Тимофій, і його сині очі заблищали від гніву. — Ти виходиш заміж за Далевича. Чи не так? Отже, ти проміняла моє кохання на сите життя з клятим ляхом? Чому, Орисю? Чому ти мені нічого не казала? Відповідай!

Орися ніяк не очікувала, що її милому все відомо. Його гнів, швидка розлука з ним, думки про ненависний шлюб зовсім доконали нещасну дівчину, і вона розридалася ще дужче, ніж учора. Тимофієві стало соромно за цей свій спалах гніву та ревнощів. «Та я ж ревную її, немов старий шкарбан! Господи, ну як я віддам її іншому?!» — подумав хлопець.

— Неправда! Я... Я нізащо не проміняла б... тебе... ні на кого іншого! Я краще померла б, ніж... ніж відмовилася б від тебе. Я... я не хочу за нього йти. Не хочу! Він нахабний і гидкий, але... але батько так вирішив. Він... він не питав моєї... згоди, а сам вирішив. Я не можу... піти проти... проти волі батька! — гірко схлипуючи, пояснювалася дівчина. — А якби... я... розповіла тобі, то ти убив би їх обох, і тоді тебе стратили б за вбивство! Ось чому я... я… мовчала весь цей час. Я не можу... і не хочу... навіть думати про те... про те, що тебе не стане! Ліпше нехай одна я... мучитимуся та страждатиму, аби тільки ти жив!

Сховавши обличчя на його плечі, Орися знову так гірко заридала, що в Тимофія від жалю защеміло серце. Притиснувши її до себе, він дав дівчині можливість виплакатися, а сам, дивлячись на осінній ліс, замислився: «Як же так виходить? Я заможніший і знатніший за цього ляха, але мене нахабно виставляють із дому і зневажають, бо я не поляк і не католик. Мою кохану віддають, та що там віддають — продають, мов породисту кобилу, проклятому ляхові, а я мушу мовчати й вирвати собі, та і їй теж, серце з грудей? Ну вже ні! Вона буде моєю! Нехай хоч усе польське військо на мене піде, але я її нікому не віддам!»

Тимофій прийняв рішення.

Легко свиснувши, він трохи присів, підхопив здивовану його поведінкою Орисю під коліна й перекинув через плече.

— Ти що робиш? — скрикнула дівчина, спробувавши вивільнитися.

— Тихіше, Орисю, не кричи. Не віддали тебе мені добром, отже, силою заберу!

Розумний Ворон швидко з’явився на свист свого господаря. Тимофій і сам не зрозумів, як у нього вийшло влізти в сідло разом з Орисею, що брикалася на плечі. Чи то Ворон, який розумів свого господаря без слів, присів нижче, чи то гнів та образа надали йому спритності, але Тимофій, не випускаючи дівчини з рук, опинився в сідлі. Пізніше, згадуючи їхню втечу, він і сам дивувався цій загадці.

— Пусти мене! Ти що задумав? — Орися вже почала кричати, але Тимофій, посадивши її поперед себе на шию Ворона, просто затулив їй рота.

Тимофій по-особливому свиснув, і Ворон, немов випущена стріла, зірвався з місця. Орися, яка вперше в житті опинилася в сідлі, від страху впасти припинила кричати й вириватися та міцно вчепилася в коханого. Молодий козак потягнув поводи, указуючи коню напрямок. Ворон був татарської породи, іноходець, і тому м’яко розгойдувався з боку в бік. Звиклий до цього похитування, Тимофій зовсім не звертав уваги на страх Орисі, лише міцно тримав її та пильно придивлявся, чи немає поблизу випадкового свідка. На щастя, таких небажаних свідків не виявилося, інакше розгніваний Тимофій без жалю зрубав би їм голови.

У цей час Марко нетерпляче тупцював на узбіччі дороги в очікуванні друга: де ж цей жінколюб? Але ось удалечині почувся кінський тупіт. Марко з полегшенням зітхнув — нарешті! Утім, видовище, що відкрилося йому, змусило заклякнути хлопця: Ворон скакав, наче навіжений, а на ньому сиділа перелякана Орися, міцно вчепившись у Тимофія.

— Ти з