Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

його одяг, зачісувала його і взагалі слідкувала за ним. Оскільки в її серці все-таки був теплий куточок, то його зайняв Огюстен і вже ніколи не покидав. Тому тепер вмовити свою кузину йому було неважко, бо її обов’язок саме в тому і полягав би, щоб піклуватися про Єву і рятувати від розрухи будинок, у якому господиня постійно слабує. Думка про покинутий напризволяще дім поцілила у самісіньке серце міс Афелії. Окрім того, вона пройнялася ніжними почуттями до крихітки Єви. А що батька дівчинки вона завжди любила, то це було вирішальним, сестра просто не могла йому відмовити. Вона називала кузена «язичником» за його зухвалі жарти, та у глибині душі вони їй подобалися і, на превелике загальне дивування, вона великодушно пробачала йому усі вади. Більше інформації про Афелію ви дізнаєтеся з наступних сторінок розповіді. Поспостерігаймо, що вона робить просто зараз.

А міс Афелія сидить у своїй каюті посеред безлічі валізок, кошиків, саквояжів — маленьких і великих, заповнених вкрай необхідними речами. Вона із серйозним обличчям закриває кожен, замикає на ключ і перев’язує для надійності ременями.

— Єво, ти пам’ятаєш, скільки у нас пакунків? Гадаю, ні! Діти такі неуважні — ніколи нічого не пам’ятають. Ану давай перелічимо: велика валіза — раз; маленька синя коробка з твоїм новеньким капелюшком — два; дорожня сумка — три; мій кошик із рукоділлям — чотири, коробка з моїм капелюшком — п’ять, моя коробка з комірцями — шість… І ось ця валізка — сім. А куди ти поділа парасольку? Давай сюди, я обгорну її папером і запакую зі своїми двома. Ось так!

— Але навіщо, тітонько? Адже ми скоро будемо вдома!

— Все, дитинко, має бути в порядку. Треба речі берегти, інакше у тебе все піде шкереберть. Єво, а ти поклала наперсток до кошика?

— Я не пам’ятаю, тітонько, чесне слово.

— Гаразд, я сама перевірю, що робиться у твоїй коробці для рукоділля: наперсток — ось же він, на місці, віск, дві котушки ниток, ножиці, ножик, гольниця… Начебто все в порядку. Постав її сюди. Просто не уявляю собі, як це ви з батьком удвох подорожували! Мабуть, усе губили по дорозі.

— Так, дещо губилося, але тато купував знову, коли ми зупинялися чи міняли транспорт.

— Боже ж ти мій! Хіба так робиться?

— Навпаки, тітонько, це дуже зручно, — з дитячою безпосередністю сказала Єва.

— Недоладність! — припечатала міс Афелія, фиркнувши.

— Тітонько! Що тепер робити? Ця валіза переповнена, вона не закриється.

— Мусить закритися! — рішуче сказала тітка Єви і, прим’явши зверху речі, підскочила і налягла кришку. А коли і це не допомогло (маленька щілина таки залишилася), сказала:

— Єво, ставай зверху. Ми маємо закрити цю валізу — значить, ми її закриємо! І замкнемо на ключ.

Валізка капітулювала від такої наполегливості, замок клацнув, визнаючи свою поразку, і міс Афелія із виглядом переможниці провернула ключ у замку і поклала його до кишені.

— От тепер усе готово. Час виносити багаж. А де ж тато? Єво, пошукай його.

— Тато їсть апельсин у кімнаті для паління, я його і звідси бачу.

— Може, він не знає, що ми під’їжджаємо? — захвилювалася міс Афелія. — Побіжи, повідом йому.

— Тато не любить поспішати, — відповіла Єва. — Та й до берега ще далеко. Тітонько, ви краще підійдіть до борту. Дивіться, видно наш дім!

Корабель, важко дихаючи, мабуть від утоми, пробирався до причалу поміж багатьох інших кораблів. Єва захоплено показувала тітоньці куполи, шпилі та інші ознаки, за якими вона впізнала рідне місто.

— Так-так, голубко, дуже гарно, — механічно сказала міс Афелія. — Але, Боже мій, корабель зупинився, а твого батька досі нема! Де він?

У каютах і на палубі запанував відповідний до ситуації безлад. Носильники гасали туди-сюди, чоловіки виносили валізи, коробки, саквояжі з кают, жінки скликали дітей, і всі юрбою направлялися до трапу.

Міс Афелія рухнула на найбільшу валізу і, розклавши по порядку всі пакунки, вирішила ще раз їх перерахувати.

— Винести валізку, міс?.. Дозволите взяти ваші речі, міс?.. Допомога потрібна?.. — посипалися питання носильників.

Але Афелія не реагувала на їхні пропозиції. Вона сиділа пряма, мов спиця, не випускаючи з рук зв’язаних докупи парасольок, і своїм похмурим та суворим виглядом відлякувала навіть носильників. А Єва мусила вислуховувати:

— Що у твого тата в голові? Мабуть, він випав за борт! Інакше я не можу пояснити його відсутність.

Коли відчай мало не остаточно переміг міс Афелію, до каюти преспокійно увійшов Сен-Клер, дав кузині апельсинову дольку й запитав:

— Ну, сподіваюся, ви готові, моя вермонтська леді?

— Я вже подумала, що щось із вами трапилося! А я, між іншим, була готова ще годину тому! — наскочила на нього із докорами міс Афелія.

— От і чудово! — сказав Сен-Клер. — Прошу, коляска вже чекає на нас, натовп розсмоктався і тепер можна без метушні, спокійно зійти на берег. Беріть речі, — звернувся він до візника, що стояв позаду.

— Я за ним прослідкую, — сказала міс Афелія.

— Ну що ви, кузино! Це зайве.

— Гаразд, але ось це… — вона відклала набік три картонні коробки і маленьку валізочку, — Я понесу сама!

— Дорога моя, тут недоречні ваші вермонтські звички. Пристосовуйтеся до тутешніх правил. Якщо ви отак нав’ючитеся, вас сприйматимуть за покоївку. Не тривожтеся за свої речі, їх нестимуть обережно, наче скло!

Кузина розпачливо подивилася на Огюстена. Заспокоїтися вона змогла лише тоді, коли переконалася, що усі їхні валізи вже у колясці.

— А де Том? — запитала Єва.

— Він біля коляски, крихітко. Я його подарую твоїй мамі як покаянну жертву за те, що той п’яний бевзь перевернув її екіпаж.

— Том буде прекрасним кучером! — вигукнула Єва. — І він не напиватиметься, я це точно знаю!

Коляска під’їхала до старовинної садиби, спорудженої у витіюватому стилі, в якому переплелися французькі й італійські архітектурні риси. Такі зразки часом трапляються в Новому Орлеані. Споруда була квадратної форми. Ворота увінчувала кругла арка, з якої відкривався мальовничий краєвид. Уздовж усіх стін будівлі простягнулися галереї на високих колонах з мавританським орнаментом. При їх спогляданні думка лине в Іспанію того часу, коли в архітектурі цієї країни панувала східна вишуканість. Срібні струмені водограю у центрі саду здіймалися високо в небо і бризками спадали у мармуровий басейн, по периметру якого росли ароматні фіалки. В кришталево чистій воді під водограєм виблискували, мов коштовні камінці, золоті та срібні рибки. Фонтан огинала широка стежка, хитромудро викладена галькою, а за нею простягався зелений оксамит газону, на якому біліли мармурові вази з рідкісними тропічними рослинами. Розлогі апельсинові дерева щедрим цвітом кидали на подвір’я густу тінь. У