Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

сліду сміття на зеленому подвір’ї, обсадженому розлогими кленами. А у просторих кімнатах настільки чисто, що здається, ніби тут ніхто не живе і лише раз на тиждень хтось приходить, щоб стерти пил. Кожна річ — на своєму місці, життя протікає тут розмірено, і все відбувається точно, мов за ритмом старовинного годинника, який домочадців ще ніколи не підводив. У кімнаті, яка гордо іменується вітальнею, стоїть стара книжкова шафа із заскленими дверцятами, за якими поряд із іншими повчальними та відомими книгами красуються «Історія» Ролліна, «Втрачений рай» Мільтона, «Шлях прочанина» Бен’яна і сімейна Біблія у перекладі Скотта. Слуг у домі немає. А поважна літня жінка у білосніжному накрохмаленому чепчику і окулярах увесь день проводить за рукоділлям разом із доньками, наче інших занять не існує на світі. Коли б ви не завітали до цього дому, ви побачите їх у вітальні. «Хто ж підтримує такий ідеальний порядок?» — поцікавитеся ви. Усе просто: усю роботу вони виконують зранку.

Зазирнімо до кухні. Підлога тут завжди світиться чистотою, ніби її щойно вимили, столи і стільці стоять на місцях, усе кухонне приладдя розкладено по поличках. Здається, що до них навіть не торкаються, мов до музейних експонатів. А тут, між іншим, їдять тричі на день, а буває й частіше, тут перуть і гладять для усієї сім’ї, тут якимсь чудом, непомітно для сторонніх очей, виготовляють кілограми сиру і масла.

На оцій фермі, у колі такої-от консервативної сім’ї міс Афелія прожила сорок п’ять років, поки кузен Огюст Сен-Клер не запросив її погостювати у нього на Півдні. Міс Афелія була найстаршою донькою своїх батьків, але ті досі вважали її маленькою дівчинкою, і тому запрошення до Нового Орлеана на сімейній нараді обговорювалося як велика подія. Сивий батько дістав з книжкової шафи атлас Морза, визначив розміри міста, і щоб мати повну інформацію про Новий Орлеан, уважно прочитав «Подорож Півднем і Заходом» Флінта. А стара мати причитала: «Подейкують, що Орлеан — жахливе місто! Їхати туди так само небезпечно, як на Сандвічеві острови до язичників».

Поголос про те, що у домі Сен-Клерів обговорюється поїздка міс Афелії до кузена в Новий Орлеан, дійшов до шановних жителів містечка: священика, доктора і міс Пібоді — власниці модної крамнички, тож скоро усі городяни жваво обмінювалися думками з цього приводу. Отець, будучи аболіціоністом, висловив припущення, що це може укріпити позиції південних рабовласників, а доктор — колонізатор за переконанням — наполягав на необхідності такої поїздки. Він сказав: «Нехай мешканці Нового Орлеана переконаються, що ми не так вже й погано до них ставимося. Це крок їм назустріч!» Коли ж місцеве суспільство дізналося, що міс Афелія наважилася прийняти запрошення, друзі сім’ї та сусіди щодня упродовж двох тижнів влаштовували посиденьки з докладним обговоренням її планів, пов’язаних із поїздкою. Міс Мозлі, сімейна кравчиня Сен-Клерів, отримала щоденну перепустку до їхнього дому, бо міс Афелії необхідно було обновити гардероб. Скоро стало відомо, що сквайр Сен-Клер (так тут називали Огюстена) виділив їй п’ятдесят доларів на придбання найкращого вбрання, і що з Бостона вже доставлено посилку з двома шовковими сукнями і капелюшком. Щодо доцільності такої розкоші думки розділилися: одні вважали, що раз у житті, а надто враховуючи винятковість ситуації, не завадить таке собі дозволити; інші твердо були переконані, що ці гроші слід було переслати на потреби місіонерів. Та обидва табори одноголосно визнавали, що парасолька, привезена міс Афелії з Нью-Йорка, неймовірно красива, а одна з шовкових суконь — то взагалі восьме чудо світу: поставиш на підлогу, а вона не падає! Носові хустинки також усіх здивували, адже одна була оздоблена мережкою, а друга (цей факт, щоправда, і досі не перевірено) по кутиках вишита гладдю!

Подивіться на Афелію. Висока, струнка, з гострими плечима, вбрана у дорожню сукню з міцного полотна. Риси обличчя у неї тонкі і гострі, губи стиснуті, як у всіх жінок, хто має визначені й незмінні погляди на всі життєві питання. Її очі пильно позиркують навсібіч, наче вишукують, чи часом не залишено десь безпорядку.

Рухи міс Афелії вольові, різкі та енергійні. Вона небагатослівна, проте якщо вже щось каже, то воно є важливим і добре продуманим. Вона уособлює ідеальний порядок, методичність і абсолютну точність. Вона настільки пунктуальна, що по ній годинники можна звіряти. Ця жінка до своєї мети йде наполегливо. Найстарша Огюстенова кузина вкрай категорична до всього, що не підпадає під її розуміння правильності й суперечить її переконанням.

Найбільшим світовим злом Афелія безкомпромісно вважає «недоладність». Це слово вона вимовляє з неприхованим презирством, засуджуючи невмотивовані вчинки. Людей, які беруться до справи, попередньо не вивчивши її нюансів, які абияк виконують роботу, Афелія не сприймає, а своє негативне ставлення до них виявляє не словами (забагато честі!), а холодним, суворим поглядом.

Вона вважається розумною. Принаймні начитана — це ні в кого не викликає сумнівів. Особливо добре знається на історії та класичній англійській літературі, тож обговорює ці теми на цілком пристойному рівні. Теологічні догми вона прийняла в своє життя раз і назавжди. Вона точно знає, як потрібно діяти у тій чи тій ситуації, якщо це стосується домашнього господарства чи політичних відносин у її містечку. Основний життєвий принцип міс Афелії — почуття обов’язку. Цим визначається усе її життя, кожен її вчинок. Він заполонив її розум і серце. Майже усі жінки, батьківщиною яких є Нова Англія, вірні цьому принципу, що є основою їхнього існування. Міс Афелія керується почуттям обов’язку з якоюсь рабською відданістю та покірністю. Якщо вона вибрала свій шлях, то ні вода, ні вогонь не змусять її звернути із нього ні на крок. Скоряючись обов’язку, вона здатна кинутися в криницю або героїчно стати танкові на дорозі. Її поняття моральності є дуже піднесеним, всеосяжним та непохитним. Вона ніколи і ні в чому не робить собі поблажок. Міс Афелія поставила таку високу планку самодосконалості, що не може до неї дістатися, незважаючи на свої героїчні зусилля. Тому себе вона вважає істотою недостойною.

Усе це сформувало її образ, суворий і похмурий, заснований на релігійності — у гіршому розумінні цього, загалом позитивного, поняття.

Для всіх залишалося загадкою, як їй вдавалося підтримувати хороші взаємини з непрактичним, безтурботним, неорганізованим кузеном Сен-Клером. Адже він, вільнодумний і гострий на язик, підсміювався над її найзаповітнішими переконаннями і звичками, що були її навіть не другою — першою натурою.

Просто міс Афелія любила його. Адже люди люблять тих, про кого піклуються. А коли Огюстен був маленьким хлопчиком, вона навчала його катехізису, лагодила