Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

саду красувалися великі гранати з глянцевим листям і вогненними квітами. Темнолистий арабський жасмин був густо обліплений білими ароматними зірочками. Ще тут росли герань, пишні кущі троянд, пряна вербена — все цвіло, пахтіло, а магічне алое з м’ясистим листям, мов древній чарівник, величаво спочивало серед скороминущої краси своїх сусідів.

Романтичну розкіш маєтку ще більш вдало підкреслювали заслони з важкої тканини зі східними візерунками на них. Вони захищали галереї від палючого сонячного проміння.

Коли коляска зупинилася біля в’їзду, Єва, переповнена радістю, почала вириватися на волю, мов пташка з клітки.

— Нарешті я вдома! Ось мій милий, рідний дім! Тітонько, подивіться, як тут гарно! Правда ж, гарно?

— Так, дуже гарно, дитино, — сказала міс Афелія, злазячи з коляски, — Хоча, як на мене, є у цій красі щось несучасне, ба навіть дещо варварське.

Том зіскочив з козел і, роззирнувшись, усміхнувся. Усе йому тут подобалося.

Доречно пояснити, що негри як вихідці з найбільш екзотичного куточка світу обожнюють усе яскраве, барвисте і пишне.

Цією пристрастю вони накликають на себе кпини білих людей, чиї смаки більш витончені та строгі.

Сен-Клер не образився на такий кузинин відгук, бо мав епікурейську натуру. Він лиш усміхнувся до Тома, чиє чорне обличчя аж світилося захопленням, і сказав:

— Ну що, друже? Я бачу, що тобі тут подобається.

— Так, господарю. Тут у вас усе як годиться.

Поки вони перемовлялися, візник познімав пакунки з коляски і Сен-Клер розрахувався з ним. Тим часом їм назустріч висипав натовп слуг. Попереду стояв молодий мулат, вбраний за останніми приписами моди. Цей франт граційно помахував напахченою батистовою хустиною, намагаючись притримати негрів у дальньому куті ґанку.

— Назад! Назад, кажу вам! Мені за вас соромно! — покрикував він на них. — Господар ще не встиг переступити поріг власного дому, а ви вже заважаєте йому насолодитися зустріччю з рідними!

Усі, мов за командою, зробили кілька кроків назад, присоромлені цими докорами, і товклися на дозволеній відстані від господаря. Два кремезні негри заходилися носити багаж.

Відпустивши візника, Сен-Клер побачив перед собою лакея у білих брюках і атласному жилеті, до кишеньки якого тягнувся ланцюжок від годинника. Молодий мулат зустрічав господаря галантними поклонами.

— Привіт, Адольфе! — сказав Сен-Клер, простягуючи йому руку для привітання. — Як поживаєш, любий друже?

І Адольф заходився вітати господаря начебто імпровізованою промовою, хоча кожне її слово він обдумував упродовж останніх двох тижнів.

— Ну гаразд, Адольфе, я знаю, що ти молодець, — сказав Сен-Клер, і цього разу не зраджуючи своїй насмішкуватій манері. — Подбай про багаж, а я зараз вийду до людей.

З цими словами він повів міс Афелію до парадної вітальні, вхід у яку був із ґанку.

А Єва тим часом пурхнула, мов пташка, повз них у невеличкий сусідній будуар.

— Мамо! — радісно гукнула Єва і кинулася обнімати неньку.

— Обережніше, дитинко! Годі, бо у мене ще знову голова розболиться, — не підводячись із софи мовила мати, в’яло цілуючи доньку.

За дівчинкою увійшов Сен-Клер. Він, як годиться ніжному чоловікові після тривалої розлуки, обійняв дружину і представив їй свою кузину. Марі зацікавлено подивилася на міс Афелію і шанобливо її привітала, зробивши це так само в’яло. У дверях будуара вже скупчилися слуги, а поперед усіх стояла літня поважна мулатка і аж тремтіла від радісного нетерпіння.

— Це моя няня! — крикнула Єва, з розгону кинувшись їй на шию і цілуючи жінку.

І няня не зупиняла дівчинку, прикриваючись мігренню, — навпаки, вона притискала її до грудей, сміялася і плакала водночас, немов з’їхала з глузду від щастя. Єва пурхала з одних обіймів у інші, тиснула протягнуті їй руки, цілувала слуг, аж поки не привіталася з ними усіма. Така сцена міс Афелію вразила.

— Ну й звичаї! — вирішила вона не приховувати неприємного враження, що на неї справило це привітання. — У вас тут, на Півдні, діти поводяться так, що я й уявити не могла!

— Що саме вас так здивувало? — поцікавився Сен-Клер.

— Одна справа — ставитися гуманно, але цілуватися…

— З неграми? — закінчив її думку Сен-Клер. — Ви на таке не спроможні, еге ж?

— Звісно ні! Я не можу зрозуміти Єву!

Сен-Клер розсміявся і вийшов на ґанок.

— Ну, що тут відбувається, друзі? Ага, ви прийшли привітатися з господарем? Няня, Джеммі, Секкі, Поллі! — називав він кожного на ім’я, потискуючи протягнуті до нього руки, і раптом спіткнувся об маленьку чорну дівчинку, яка навкарачки пробиралася крізь натовп. — Заберіть дітей! Бо якщо я наступлю на когось із них, нехай не ображаються!

Усі голосно розсміялися і заходилися дякувати господарю за дрібні гроші, які той дав кожному.

— А зараз будьте слухняними і йдіть у своїх справах, — сказав Сен-Клер.

Негри кинулися за Євою, яка несла завелику для такої маленької дівчинки сумку. У неї вона наскладала для слуг гостинців, які збирала упродовж подорожі. Тут були яблука, горішки, льодяники, клаптики мережива і багато чого іншого.

Сен-Клер оглянувся і побачив Тома, який ніяково переминався з ноги на ногу, знічений пильним поглядом Адольфа. Той, фривольно зіпершись на перила, мов справжній денді, розглядав його у лорнет.

— Але ж ти і безсовісний! — вигукнув Сен-Клер і вибив у нього з рук лорнета. — То ось як ти вітаєш нового товариша? І до речі, Адольфе, якщо мені не зраджує пам’ять, це моє! — додав він, ткнувши пальцем у прикрашений візерунками атласний жилет на мулатові.

— Господарю, та він же весь залитий вином! Такому поважному джентльмену, як ви, не годиться носити брудні жилети. Я подумав, що тепер він може стати моїм, адже ніхто не осудить бідного негра за те, що він його на себе начепив.

— А й справді, — легко погодився Сен-Клер. — Ну гаразд. Зараз я покажу Тома господині, а потім ти проведеш його у кухню. І не смій задирати носа перед ним, зрозумів? Він вартує щонайменше двох таких молокососів, як ти! Пам’ятай про це.

— Господар любить жартувати. Як мені приємно бачити господаря у такому прекрасному настрої!

— Ходи за мною, Томе, — звернувся Сен-Клер до нового слуги.

Том увійшов у будуар. Він побачив оксамитові килими, величезні дзеркала, вишукані картини та статуї, пишні завіски — і знітився, мов цариця Савська перед Соломоном, і боявся серед усієї цієї розкоші навіть поворухнутися.

— Ось, Марі, — сказав Сен-Клер дружині, — нарешті я виконав ваше замовлення на кучера. Він чорний і поважний, мов дороги, якими возять людей у їхню останню путь. Він не поспішатиме, коли везтиме вас. Ну, помилуйтеся ж на нього. Сподіваюся, тепер ви не жалітиметеся, що я забуваю про вас, щойно покинувши стіни рідного дому.

Марі відкрила очі