Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Невдовзі ми виїхали зі штабу. За нами торохтіли на двох возах солдати.

— Який стан на фронті?

— Ну, наступ дещо загальмувався, бо німці чинять відчайдушний опір. Та й ми розтягнули тили, маємо певні проблеми з постачанням. Зараз треба зібрати сили, тоді вдаримо знову, — розповів полковник, але обличчя його було не дуже веселе.

— Вас щось хвилює?

— Так, Іване Карповичу. Розумієте, ми воюємо зараз навмання, без розвідки. Ми не знаємо, що готує супротивник. І це мене дуже турбує. Я спробував звернути увагу командарма, але той звинуватив мене в панічних настроях. З нього самого вимагають наступати і тільки наступати.

Позаду почулися сигнали. Нас наздоганяло авто Патрикєєва.

— А йому що тут потрібно? — Ройтер закусив губу, свого начштабу він дуже не любив.

Авто Патрикєєва наздогнало наше і зупинилася. Вибіг дуже розлючений підполковник.

— Куди це ви їдете? Івана Карповича необхідно відправити на передову!

— Підполковнику, не вказуйте мені, що робити! — грізно сказав Ройтер. — Іван Карпович вирушить на передову вже по обіді.

— Вибачте, я просто хотів поцікавитися, куди...

— Ми їдемо до маєтку барона. Іван Карпович запропонував зняти з нього те пруське прокляття. Можливо, ми потім розмістимо там шпиталь.

— Дозвольте поїхати з вами, — попросив Патрикєєв.

— Що ж, їдьте, — після деяких роздумів сказав Ройтер.

Патрикєєв повернувся у своє авто, і ми поїхали.

— Бачу, що ви з підполковником не мирите? — спитав я.

— Ні. Особливо останнім часом.

— Є якась причина?

— Причин кілька. По-перше, підполковник мріє стати командиром полку. І я йому заважаю. По-друге, він останнім часом любить поговорити про німчуру, вочевидь, його непокоїть моє німецьке прізвище, єдине, що в мене є німецького, бо я руський офіцер та дворянин. По-третє, підполковник так хоче досягти успіху, що здатний на ризиковані несплановані атаки, наслідком яких можуть бути великі втрати. Але втрати його не хвилюють, головне — доповісти у штаб армії про черговий захоплений хутір чи висоту.

— О, я таких зустрічав, коли служив у Туркестані. Полк покладу, а на маневрах першим прийду.

— На жаль, трапляється таке, — зітхнув Ройтер.

— А чому він так хвилюється через моє перебування тут?

— Навіть не знаю. Можливо, ревнощі, що це я вас попросив, а не він.

— Дивно якось. Ну, нічого, прокляття приберемо, і піду на передову.

— Я все-таки не розумію, що вам робити там. Боронь Боже, загинете. Це ж така втрата для імперії.

— Ну чому ж втрата, можна буде закликати до помсти за Івана Карповича Підіпригору. Помста — вона ж серця солдатів підбадьорює, — усміхнувся я.

— Ненадовго, — скривився Ройтер.

— Ну, а там іще щось вигадають.

Коли ми приїхали до маєтку барона, то перекинуте авто вже забрали, трупи загиблих теж, про те, що відбувалося вранці, нагадували лише темні плями засохлої крові на бруківці.

— Ну і як ви будете знімати прокляття? — скептично запитав мене підполковник Патрикєєв.

— Та всім відомий метод. Прокляття відбулося після того, як безневинних пруссів покидали в болото, позбавивши людського поховання. Згодом на місці болота вирили ось цей ставок. Зараз ми спустимо з нього воду, а на дні нагорнемо одну могилу, покладемо на неї квіти і тим знімемо прокляття.

— Що, ставок? Навіщо ставок? — чомусь заметушився підполковник. — Звідки ви взяли, що тут було болото? Тут не було болота! Болото, куди кидали пруссів, було в іншому місці!

— Підполковнику, а ви це звідки знаєте? — здивувався Ройтер.

— Ну, я... я... я вивчав історію цього краю перед нападом і...

— Байдуже, чи саме сюди кидали тіла, чи ні. Тут головне вшанувати пам’ять загиблих, — уточнив я.

— Вони були язичники!

— Ну то й що? Все одно заслуговували хоча б на могилу. Пане полковнику, накажіть солдатам відкрити греблю, вона там, за ставком, — звернувся я до Ройтера, той наказав. Солдати побігли виконувати. — Пане підполковнику, та ви так не хвилюйтеся, прокляття на нас не перейде, ми ж — православні християни, — заспокоїв я Патрикєєва, який аж підстрибував від роздратування. Ройтер подивився мені в очі і відвів за руку вбік.

— Що ви замислили, Іване Карповичу? — спитав він пошепки.

— Дивіться далі, — відповів я йому тихенько. — Думаю, моя задумка вам сподобається.

— Полковнику, все-таки без ставка тут не буде так гарно, може, залишимо його? — Патрикєєв підбіг до нас, щоб чути, про що ми говоримо.

— Ні, спустимо ставок, — сказав Ройтер.

— Ходімо на причал, — запропонував я, викликавши додаткове незадоволення Патрикєєва.

Ми вийшли на причал, зроблений з дощок, встановлених на кам’яні опори. Солдати вже відкрили греблю, і рівень води у ставку почав падати. Спочатку потроху, а потім швидше. Поступово почало оголюватися дно, по якому повзали раки та жаби.

— Ми що, чекатимемо, поки вся вода зіллється? — нервово запитав Патрикєєв.

— Це станеться невдовзі, — заспокоїв його я. Точніше, тільки роздражнив.

— Ну, чекайте, а я поїду до штабу, — сказав він.

— Пане підполковнику, залишіться, будь ласка, — попросив я.

— В мене справи і...

— Залишайтеся, це наказ, — спокійно сказав Ройтер.

Ми стояли на причалі, вода швидко витікала, до нас підійшли солдати з лопатами. Але вони не знадобилися, рити мул не довелося.

— Ой ти Господи! — скрикнув один солдат і вказав на щось біля причалу. Я подивився і побачив людське тіло, вкрите раками. До тіла було прив’язано мотузкою гранітну брилу, яку вирвали з парапету поруч із причалом.

— Що це таке? — здивовано спитав Ройтер.

— Що там, що там? — поспішив до нас Патрикєєв.

— Тіло людини! — сказав я і гукнув солдатам:

— Хлопці, діставайте!

Солдати обережно пішли по дну до тіла. Загрузали у муляці, але йшли.

— Жінка! — доповіли вони. Струсили лопатами раків.

— Господи, з дитиною!

— Це, мабуть, ті кримінальники! Вони ж убили одну людину у домі! І цю жінку вбили! Негідники! З дитиною! — почав бідкатися Патрикєєв.

— Ні, не вони. Тіло перебуває у воді вже не перший день, а кримінальники прибули сьогодні вночі, — заперечив я.

— Звідки ви знаєте? — занервував підполковник.

— Я бачив у своєму житті потопельників. Лікар скаже точніше, але думаю, що тіло було вкинуто у ставок десь