Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

того ніби збиралися розвіятись, погустішали і сховали нас. Коли ми вискочили із оздобленого новим гидомирним різьбленням тунелю і потрапили до печери, хвилі туману на хвильку стали прозорішими; і саме тоді, коли ми вже збиралися пригасити ліхтарик і разом із пінгвінами пуститися навтьоки, обернувшись, кинули останній, сповнений страху й відчаю погляд назад і помітили істоту, яка нас наздоганяла. Якщо одна випадковість, сховавши нас, була щасливою, то інша, давши можливість побачити переслідувача, була повною її протилежністю — і відкрила жах, який відтоді і дотепер невідступно з нами.

Озирнутися нас змусив одвічний інстинкт жертви, яка прагне оцінити наміри переслідувача і свої шанси на порятунок; а може, спрацювало підсвідоме бажання отримати відповідь на запитання одного з органів чуття. Під час втечі усе єство підпорядковане одній меті — врятуватись, і ми не відволікалися ні на що інше, не аналізували деталей, але й тоді ніздрі доносили до мозку сигнали. Уже потім ми збагнули, у чому річ: ми вже досить далеко відбігли від купи безголових і залитих слизом тіл, але запах не змінився, хоч і мусив би; там, де лежали тіла, тхнуло новим, незнайомим запахом, однак на цю мить він мав би поступитися звичному запаху тих інших істот. Та цього не сталося — новий страшенний сморід не тільки не ослаб, але й став геть нестерпним.

Ми одночасно озирнулись — або нам так лише здалося і хтось таки був першим, а другий просто повторив його рух. Увімкнувши обидва ліхтарі на повну потужність, ми спрямували промені світла на туман, який одразу прояснів. Либонь, ми інстинктивно хотіли побачити все, що вдасться роздивитися, або сподівалися — так само неусвідомлено — засліпити переслідувача і, поки він отямиться, проскочити повз пінгвінів, а далі — до лабіринту попереду. Краще б нам було цього не робити! Навряд чи Орфей чи Лотова дружина за погляд назад заплатили вищу ціну. Нас знову приголомшило жахливе квиління: «Текелі-лі! Текелі-лі!»

Намагатимусь бути якомога відвертішим — якщо не зможу говорити прямо — і розповісти усе, хоча на той час нам здавалося, що не варто торкатись цієї теми навіть у розмовах між собою. Ті слова, якими я послуговуюсь, ніколи не передадуть читачеві усього побаченого нами жаху. Це видовище вразило нас настільки, що мені просто дивно, як у нас лишилося бодай трохи здорового глузду, щоб приглушити світло і знайти потрібний тунель. Ми керувалися інстинктом, можливо, навіть більшою мірою, ніж розумом. Утім, якщо нас врятувало саме це, ціна була зависокою — у нас немов відібрало тяму. Денфорт геть збожеволів, і коли я згадую нашу втечу, у пам’яті спливає лише те, як він істерично вигукував якусь нісенітницю, і ніхто, крім мене, не зрозумів би тієї маячні. Його безтямний вереск пронизував коридори і тонув серед пінгвінячих криків, відлунював від склепіння попереду і стихав десь позаду у глибині порожнього, дякувати Богу, коридора. Він почав кричати не одразу, як побачив те жахіття, інакше ми б не вижили і не мчали навіжено далі. Стає млосно від самої думки про те, як іще могла зреагувати його нервова система.

«Саут-стейшн… Вашинґтон… Парк Стріт… Кендалл… Сентрал… Гарвард…» Бідолашний Денфорт вигукував назви знайомих станцій Бостонсько-Кембриджської лінії метро, прокладеної за тисячі миль звідси в мирній рідній Новій Англії. Однак мені його ритуальна скоромовка не здавалась ані маячнею, ані виявом ностальгічних почуттів. Його охопив невимовний жах, і я одразу збагнув, які страшні, хворобливі аналогії могли стати причиною такого стану. Озирнувшись, ми сподівалися побачити у клубах білуватого туману страхітливе чудовисько — про зовнішність цих істот ми уже мали чітке уявлення, — але те, що постало перед нашими очима у легкому серпанку, жодним чином не відповідало очікуванням, бо та істота виявилась незрівнянно жахливішою і бридкішою. Вона здавалась цілковитим втіленням «того, що не має права на існування», персонажа з творів наших фантастів, і найбільшою мірою була схожа на потяг у підземці, якщо дивитись на нього з платформи станції. Велика темна маса насувалась на нас з безкінечного підземного тунелю, світилася яскравими сузір’ями вогнів дивного кольору і заповнювала собою увесь простір, як поршень заповнює циліндр.

Але ми перебували не на платформі станції метро. Ми бігли у підземному тунелі, де страшна чорна лискуча істота, звиваючись, пахкала смородом з п’ятнадцятифутових пазух і набирала неймовірної швидкості у клубах густої білої пари з морської безодні. Жахлива істота, масивніша за будь-який потяг підземки — не візьмуся точно описати її словами, — безформна маса пінистої протоплазми, вона слабко світилась і утворювала міріади тимчасових очей, які то спалахували зеленкуватим світлом, то згасали по всій передній частині цього монстра, що сунув на нас з глибини тунелю, чавив наполоханих пінгвінів і ковзав лискучою підлогою, з якої ці істоти вимели сміття до останньої піщинки. І знову пролунав цей глузливий трубний свист: «Текелі-лі! Текелі-лі!» Аж тоді ми згадали, що диявольських шоґґотів наділили життям, здатністю мислити, мінливими органами не хто інший, як Древні; шоґґоти не вміли розмовляти, спілкуючись лише мовою цяток, і не мали власного голосу — а тому імітували звучання голосів своїх вимерлих господарів.

XII

Ми з Денфортом пам’ятаємо, як забігли в ту різьблену півкулю, як поверталися неосяжними коридорами й залами мертвого міста, однак усе це відбувалося немов уві сні — уривки видінь, прагнень, деталей і зусиль. Ми наче пливли в якомусь ілюзорному світі чи вимірі без часу, причин і наслідків, орієнтирів. Нас трохи привело до тями тьмяне денне світло, однак ми так і не посміли наблизитися до схованих саней або кинути прощальний погляд на нещасного Гедні й собаку. Вони лишились там, як у дивному циклопічному мавзолеї, і хочу вірити, що їх сон не потривожать до кінця часів.

І тільки видираючись нагору колосальним спіральним пандусом, ми відчули страшенну втому і задишку після біганини у розрідженому повітрі високогірного плато, проте навіть страх перед можливою непритомністю не змусив нас зупинитися і перепочити — ми прагнули якомога швидше потрапити у царство неба й сонячного світла. Було щось глибоко символічне у нашій втечі від похованих під землею епох, бо коли ми, пихкаючи і відсапуючись, рвалися до верхнього краю прадавньої стіни, вздовж усього шляху нерозривною смугою ішли героїчні скульптурні зображення, створені з нетлінною майстерністю умільців мертвого міста — наче написане п’ятдесят мільйонів років тому слово прощання від Древніх.

Добувшись, зрештою, на поверхню, ми опинилися на вершині гори безладно навалених брил. На заході височіли викривлені стіни високих споруд; на сході, де вдалині заклякли у дрімоті гірські хребти, будівлі були нижчі й більш ветхі. Через просвіти у похилених руїнах промені низького антарктичного опівнічного сонця підфарбовували обрій на півдні у червоне, а саме стародавнє мертве місто на тлі знайомого полярного ландшафту здавалося ще похмурішим. Небо над головою купчилося опалово-блідою масою кристаликів льоду, мороз миттю пройняв усе тіло. Втомлено опустивши на камені рюкзаки, яких навіть під час відчайдушної втечі не випустили з рук, і позастібавши на всі ґудзики теплий одяг, ми приготувалися до спуску і подорожі давнім кам’яним лабіринтом до підніжжя гір, де на нас чекав літак. Ми не згадували про те, що змусило нас тікати з мороку підземних надр від загадкової безодні. Жодним словом.

Менш