Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

— Що це? — запитала я. — Ніби...

— Пір’я, — закінчив Локвуд і труснув цією річчю в повітрі. Вона несподівано розгорнулась, мов скатертина, й виявилась накидкою з блакитних та фіолетових пір’їнок, дивним чином — без жодних швів — міцно з’єднаних одна з одною. Я не знаю, з яких птахів було взято ці пір’їнки, проте запевне готова була сказати, що жили ці пташки в якихось тропічних лісах. Барвисте пір’я аж осяяло кімнату, а ми зачудовано дивились на нього.

— Зворотний бік теж дуже цікавий, — зауважив Локвуд. Він перевернув накидку, й ми побачили сітку з крихітних срібних колечок, схожу на кольчугу. Саме цими переплетеними колечками й з’єднувались між собою пір’їнки. З одного краю накидки було видно срібну застібку, а біля неї звисав набік так само сплетений каптур.

— Ця накидка застібається на шиї, — пояснив Джордж.

— Так, — підтвердив Локвуд. — Це захисна накидка від духів. Такими речами користуються знахарі або шамани.

— Яка гарненька. — тільки й пробурмотіла Голлі.

— До того ж іще й корисна, — Локвуд поклав накидку на сусідню, ще не відкриту коробку. — Шамани — люди мудрі. Вони розмовляють із померлими предками. Це відбувається в особливих Хатинах Духів, де...

—Де, пробач? — перерваная. — В Хатинах Духів? А звідки ти це знаєш?

— Від батьків, — пояснив Локвуд. — Вони писали про це статті. Батьки вважали, що вірування інших народів допоможуть пролити світло на нашу Проблему. Вони збирали різні відомості про привидів та духів, шукати, що між цими віруваннями є відмінного, а що — спільного. їх не цікавило, чи діють ці способи насправді, чи ні. їм хотілось лише зрозуміти, у що люди вірять, і завдяки цьому знайти ключ до вирішення Проблеми. Я читав про це в їхніх паперах... — Локвудове нещодавнє роздратування куди й подоюсь. Можливо, його згасила краса чудової накидки.

—То й що? — запитав Джордж. — Чи вдаюсь їм підібрати якісь ключі до Проблеми?

—Так... Ні... Я не знаю, — Локвуд витяг з коробки ще один пакунок, загорнутий у килимок. — Тут, здається, ще одна така накидка... — Він засунув руку глибше, пошукав, витяг маленьку дерев’яну скриньку, зазирнув до неї, поспіхом закрив і сказав: — А цього я краще не діставатиму. Ніколи не торкайся муміфікованої частини тіла, якщо не знаєш, чия вона. Це мій девіз.

—І не муміфікованої—теж. Це ліійдевіз.—підхопив Джордж.

— До ваших девізів мені байдуже. — зауважила ГЬллі. — Ти, Локвуде, казав щось про Хатини Духів...

— Так, так... Отже, в багатьох народів є особливе ставлення до мертвих. Там. коли літня людина близька до смерті, її ведуть до такої хатини. Там вона помирає, і її кістки зберігають усередині. На полиці. А потім туди приходить шаман, щоб поговорити з духом небіжчика. І надягає для захисту таку накидку. Ось така історія... То. може, візьмімо дві ці накидки завтра з собою. Люсі? Це, звісно, не Джерела, однак я певен, що Вінкмени не пройдуть повз такі цікавинки.

— Шкода було б ними пожертвувати, — заперечила я. — Вони справді такі гарненькі... Може, пошукати в коробках чогось іще?

— Гкразд... — Локвуд знову засунув руку в стружки. — Так... знайшов. Ніби скло. Може, це... Так і є, — вже сумніше додав він. — Фотографія.

Дерев’яні рамці давно вже вицвіли, а фотографія зблідла і вкрилась плямами — радше за все від вологи. Вона була чорно-біла, зроблена, мабуть, іще важким старомодним апаратом на тринозі. Традиційний груповий знімок на тлі джунглів. з численними брудними калюжами попереду. На знімку була компанія майже голих тубільців, у волоссі в декого стриміли пташині пера, що майоріли над головами, наче струмені диму. Усі всміхались. Посередині стояли чоловік та жінка, вбрані по-європейськи: чоловік — у пожмаканій куртці, накинутій на білу сорочку, жінка — в селянській блузці та довгій легкій спідниці. На головах в обох були крислаті капелюхи, що майже ховали їхні обличчя: можна було розгледіти хіба що довге вузьке підборіддя та химерно вигнуті вуста в чоловіка й привітну усмішку — в жінки. Я відразу зрозуміла, хто це такі.

Локвуд довго мовчав, а потім сказав, навмисне вдаючи бадьорість:

— Це вони, мабуть, у Новій Гвінеї. Невдовзі після весілля. Погляньте, моя мати тримає (маску, яку їй щойно дав тамтешній знахар. Такі маски шамани надягають, коли вирушають розмовляти з мерцями. Ось він, цей знахар, — крайній зліва. Зморшкуватий, як носоріг, і з біноклем на шиї, який мати подарувала йому. Вони, як велить звичай, обмінялися дарунками.

Жінка тримала в руці маску й сміялась. Легко було здогадатись, що чоловік дивиться на неї й теж усміхається. Обоє були молоді, сповнені життя й надії.

— Ця маска досі в мене, — провадив Локвуд. — Стоїть на полиці, в передпокої, біля тріснутої тикви. Малим я частенько надягав цю маску й по кілька годин носив її, сподіваючись побачити крізь неї привидів. Нічого з цього не вийшло. Це просто маска з щілинами для очей, і квит. Вони привозили зі своїх мандрів чимало всякого добра — масок, пасток на привидів, пляшечок із джерельною водою... Тубільці вірили, що коли вип’єш цієї води, то бачитимеш духів. Мої батьки вважали себе за вчених, хоч насправді займалися дурницями... — Він поклав фотографію обличчям униз на кришку коробки. — Завтра, Люсі, ми візьмемо з собою ці накидки. Вони повинні спрацювати якнайкраще.

— А якщо вас упізнають і вб’ють на місці? — запитав Джордж.

Локвуд тільки всміхнувся, міркуючи про щось зовсім інше:

— Я пам’ятаю про це. Нам просто треба буде як слід замаскуватись.

Мушу зізнатись: що Локвудова непохитна самовпевненість. що здоровенний кіш із карнавальними костюмами, схований під його письмовим столом, не дуже зарадили нам з цим маскуванням. Я давно знала, що Локвуд небайдужий до капелюхів з широкими крисами і полюбляє говорити з курйозним іст-ендським акцентом, який не тільки привертає до нього зайву увагу, а ще й шалено дратує співрозмовників. Найвідомішою його спробою вдатись до такого маскування став випадок, коли він у вбранні сажотруса проривався до Барлевік-ІЬллу під час розслідування гучної справи про Летючий Тулуб. Він тоді натрапив на трьох воротарів, які