Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Локвуд спокійно оглянув нас і з усмішкою відповів:

— Не хвилюйтесь, пальта й куртки вам не знадобляться. Ми підемо на другий поверх, до кімнати Джесіки.

Локвуд не любив розповідати про своє минуле. Радше навпаки: з першого ж дня нашого знайомства зникла родина Локвуда і обставини її загибелі залишались для мене таємницею. Попри те, що в будинку, де жив Локвуд, було повно пам’яток по його батьках, сам він майже не згадував про них і майже нічого не розповідав про свою сестру Джесіку. яка померла тут-таки, в своїй спальні, багато років тому. З цієї таємниці лише вряди-годи просочувались поодинокі деталі, та навіть за ними я розуміла, як тяжіє над Локвудом його минуле.

Джесіка Локвуд була на шість років старша за малого Ентоні й після несподіваної смерті батьків сама опікувалася братом. Коли ж Локвудові було дев’ять років, вона так само померла — на неї, у власній її кімнаті, напав Гість. Відтоді Локвуд замкнув своє горе в серці, де воно досі люто кипіло, ставши вічним джерелом його ненависті до будь-яких привидів. Сестрину кімнату він замкнув, і вона стала темним безлюдним острівцем у його будинку. Ця спальня була не тільки недоторканним святилищем Джесіки, а й свого роду коморою, де Локвуд зберігав усі пам’ятки по батьках і сестрі. До того ж ця кімната була добре захищеною забороненою зоною, бо на тім місці, де загинула Джесіка, досі палав потужний Смертний Вогонь. Двері спальні зсередини було обшито залізом, зі стелі звисали численні срібні обереги, та в цих заходах урешті-решт не виникало потреби, бо Джесіка ніколи не поверталась назад.

Локвуд вів нас на другий поверх. За ним прямувала ГЬллі, а ми з Джорджем ішли останніми.

— Стривай-но. Джордже. — прошепотіла я. — А ГЬллі? Чи знає вона...

— Про Джесіку? Так. знає.

— То він розповів їй?.. Е-е... гаразд.

Добре, звичайно, що Локвуд трохи поділився з ГЬллі секретами свого минулого. Але ж зі мною він поділився ними після більше ніж року знайомства! Просто, мабуть, тепер йому легше це робити... Будь-що я навіть раділа, що ГЬллі знає про таємну кімнату.

Локвуд провів нас до кімнати. Там було, як завжди, темно, вікна щільно завішені.

Я не була тут уже кілька місяців, однак у спальні нічого не змінилось. Так само холодно було довкола. Та сама бліда довгаста пляма Смертного Вогню мерехтіла в повітрі над ліжком. Так само від цього сяйва в мене заболіли зуби й заворушилось волосся на голові. Так само половину кімнати загромаджували різні коробки та скрині. Так само пахли жмутки сушеної лаванди у вазочках, так само бряжчали срібні обереги. що звисали зі стелі.

Локвуд надяг темні окуляри, щоб захистити очі від потойбічного вогню, а тоді увімкнув світло. Вогонь став невидимим, однак його сила нікуди не поділась. Штори на вікнах Локвуд не чіпав, натомість тихо заговорив, поплескавши долонею по першій-ліпшій коробці:

— Гадаю, в цих коробках ми знайдемо те, що нам треба. Ви знаєте, що мої батьки досліджували народні засоби проти духів, шукаючи таким чином шляхів до вирішення Проблеми. Вони об’їздили цілий світ, вивчаючи вірування різних народів. І звідусіль привозили всілякий мотлох. Ті речі, які їм подобались, вони ставили на полиці чи вішали на стіни, проте багато скринь так і залишились нерозпакованими. А деякі з них узагалі прибули сюди аж по смерті батьків.

Зараз ми відкриємо ці коробки й пошукаємо в них те, що могло б зацікавити перекупів з чорного ринку. Отже... Люсі, вибирай, будь ласка, коробку.

— Я? — майже пошепки перепитала я. У спальні Джесіки нікому з нас не хотілося розмовляти голосно. — Ти певен? Це ж колекція твоїх батьків, Локвуде...

Він стенув плечима:

— Атож. Стоїть уже стільки років і збирає порох. Пора скористатися нею як слід. Вибирай коробку.

Одначе я вагалась. Поглянула на ліжко, на біле простирадло. Під ним на матраці чорніла велика обвуглена пляма від ектоплазми — саме на тому місці, де померла Джесіка. Привид, що вбив її, з’явився саме з однієї із цих коробок.

— А це... — заговорила я, старанно добираючи слова, — а це не буде... трохи небезпечно?

Очей Локвуда я не бачила, лише помітила, як нетерпляче пересмикнулась його щока.

— Ні. Зараз ще не смеркло. І не забувай, що ці коробки мої батьки пакували самі. А тоді... Джесіка. напевно, впустила щось. Печатка зламалась, і привид вискочив.

Ніхто з нас нічого на це не сказав. Еге ж, привид вискочив і вбив його сестру. Малий Локвуд знайшов її. а потім у гніві й горі знищив того духа. Я знала це, бо колись прочитала сліди його спогадів за допомогою свого Таланту, в цій самій кімнаті. Я чула відлуння тієї трагедії — й воно досі не вщухає в моїй пам’яті.

— Будь-що, Локвуде, — зауважив Джордж. — навмання чинити не годиться. Тобі відомо, що в цих коробках?

— Запитай щось легше. Напевно, такі самі цяцьки, що й на полицях. Цікавинки з чужих культур, усілякі штукенції для вигнання духів. Здебільшого — сміття, та й годі, але може трапитись і щось цікаве, — Локвуд хутко зняв з верхньої коробки вазочку з лавандою. Помітно було, що він ще не пересердився. — Можна відкрити цю коробку. — провадив він, тарабанячи пальцями по кришці. — Чи оцю... Чи будь-яку... Люсі, це ж за твоїм черепом ми полюємо. Тобі й вирішувати. Яку коробку ти вибереш?

— Оцю. — показала я.

— Чудовий вибір. Люсі... чудовий вибір. Мені вона теж до вподоби. — Локвуд зняв з пояса кишеньковий ножик, підсунув його лезо під кришку й почав підважувати. — Ніби бляшанку сардин відкриваєш... Зараз ми поглянемо, що там. Отак...

Кришка трісла так. що ми з ГЬллі й Джорджем аж здригнулися. Локвуд відігнув її, й вона впала кудись за коробку. Повітря наповнив густий, смолистий запах.

— Це ж ладан, — пробурмотіла ІЬллі.

Коробка була напхана жовтавими дерев’яними стружками. що мали захищати укладені речі від ударів. Локвуд засунув руку всередину, пошукав серед стружок — і витяг великий пакунок, загорнутий у щось сухе й шурхотливе, схоже на солому. Діставши цей пакунок, він заходився одразу розгортати його, розкидаючи стружки по вицвілому килимові.

— Обережно, — попередила ГЬллі.

— Не хвилюйся. Зараз іще не звечоріло. Помилки моєї сестри ми не повторимо.

Тільки зараз я розгледіла, що пакунок загорнуто