Читати книгу - "Терпкий смак кохання, Ерін Кас "

Вікторія

Очі вдається розплющити з другої спроби. Повіки важкі, вії злиплися, через нестерпний головний біль перед очима все пливе. Часто кліпаю, намагаюся сісти, але голова йде обертом і стає погано.

— Ти як? — переді мною з’являється занепокоєне обличчя Каті.

— Голова крутиться, — хриплю, повертаючи тілу горизонтальне положення. — Катю, я нічого не розумію, — на очах з’являються сльози.

— Я теж, — зітхає вона. — Ти щось пам’ятаєш?

— Як в тумані. Наче сон наснився, який зранку важко згадати в деталях.

— Якби ж то був сон, — зітхає подруга.

— Мій телефон… — шукаю його біля себе.

— Ось, — подруга кладе гаджет мені на долоню. — Твоя мама вже тричі дзвонила, я сказала, що ти спиш.

— А вчора?

— Написала від тебе повідомлення.

Підіймаю смартфон перед очима: будь-яких інших пропущених викликів немає, повідомлень теж. Я й не чекала, просто останній промінчик надії згас. Я майже не пам’ятаю подробиць, але його слова врізалися у пам’ять, наче їх затаврували по живому. Усередині немає нічого, порожньо. Я знаю, що він не зрозуміє, і не пробачить. Я навіть сама не впевнена, що усе відбувалося саме так, як виринає у спогадах.

— Сонце… — несміливо починає Катя.

— У коктейлі було щось зайве, — говорю тихо.

— Алкоголь?

— Ні, алкоголю там не було й краплі, — згадую його цитрусовий смак і стає дурно.

— А що? Ти виглядала… П’яною. Правда, запаху не було, але язик заплітався.

— Ти бачила усе?

— Майже. Я помітила тоді, коли пришов Яр, достатньо було побачити його обличчя, щоб зрозуміти, що за столиком щось не так.

— І? Продовжуй, не мовчи, — відганяю бажання плакати.

— Все виглядало так натурально, наче ви справді вирішили переспати прямо на тому дивані. Такі поцілунки, обійми…

— Я не могла навіть відштовхнути його. Вмить стало погано і забракло сил, — видихаю з болем на серці.

— Згадуй, що саме ти пила? Хто його приніс? — сідає ближче, занепокоєно вдивляючись у моє обличчя.

— Женя. Коктейль приніс Женя, — це я точно пам’ятаю. — Я його навіть не допила, думала, що вмираю, так погано було.

— Він підпоїв тебе, — протягує шоковано Катька. — Але навіщо?

— Мабуть, гра має важливіше значення, ніж говорив Ярослав, — шепочу самими вустами. Іншого пояснення виснажений мозок не знаходить.

— Ти гадаєш, він знав?

— Навіть думати не хочу про це. Мені так погано, — закриваю обличчя долонями.

— Він не знав, — тихо говорить Катя. — Там таке було…

— Що? — різко смикаюсь, але одразу кривлюся від запаморочення.

— Коли я тебе виводила, він змішував Женю з асфальтом перед клубом.

— Ох… — тільки й можу вичавити з себе. — Мені потрібно з ним поговорити.

— Так, але спершу прийди до тями, виглядаєш кепсько.

— Відчуваю себе ще гірше, безсилля якесь і страшенне відчуття провини у грудях. Мабуть, я досі не зрозуміла, що сталося, бо не бачила цього збоку.

— І добре, що не бачила, я думала, у мене глюки. А ще я ніколи не бачила людину настільки розгніваною, біля нього і стояти було страшно. Від такої люті потрібно тікати. Я не дозволю йти до нього зараз, боюся за твою безпеку. Потрібен час, може він охолоне.

Нічого не відповідаю, стримую сльози, як готові пролитися, і ледве підводжуся, щоб піти до ванної. Але душ не рятує ситуацію, головний біль не стихає і страшенно хочеться спати. У грудях така порожнеча, що хочеться впасти прямо на підлогу і голосно закричати від безсилля. Передчуття найгірше, яке тільки може бути. В очах Ярослава це зрада, тут і думати не потрібно. Я не настільки наївна, щоб вважати, що він погодиться зі мною говорити. Це з області фантастики і нездійсненних мрій. Але потрібно це якось зробити і пояснити, що насправді сталося. Тільки от як?

Додому їду на таксі, дрімаючи на задньому сидінні. А вдома мене зустрічає незадоволена мама, яка дорікає за пізню появу. Доводиться збирати сумку, готувати їжу і слухати її розповіді. Все це в напівдрімоті, перед очима пливе, так і хочеться їх заплющити. Намагаюся зловити розумні думки, вигадати правильні слова для розмови, але млявий стан не дозволяє цього зробити. Тільки-но настає вечір, я лягаю і міцно засинаю до самого ранку.

Прокидаюся від звуку повідомлення, хапаю його, з надією побачити там ім’я коханого, але розчаровано зітхаю. Катя запитує, як моє самопочуття. А як я? Відчуття, що моє серце вирвали і розтоптали можна описати словами? Якщо так, я поки що їх не знайшла. Пожежа у грудях така сильна, вона заважає дихати. Цей вогонь під шкірою, у серці та думках. Він спалює мене. Нещадно.  

Батьків вдома немає, тому, поки ніхто не заважає, я роблю те, що мала зробити учора. Довго наважуюся, стискаючи пальцями смартфон, а потім все ж знаходжу у собі сили натиснути на номер Ярослава. Серце завмирає, коли лунає перший гудок, а потім падає у п'яти від короткого пікання. В надії, що це через поганий зв'язок, повторюю спробу, але цього разу телефон вимкнений.

Боляче…

Я не стримую сліз, сподіваючись на полегшення, але воно не приходить, лише спустошеність. Все сталося так швидко. Ще день тому я будувала плани на спільні вихідні з Ярославом, а потім якийсь дурний жарт зруйнував усе. Думка поговорити з Євгеном настирливо свердлить мозок. Мені необхідно дізнатися правду. Навіщо він так вчинив? Задля чого? Не вірю, що це через парі, минуло багато років. Який випадок змусив їх припинити гру на живі призи? Чому я не запитала про це в розмові з Ярославом? Чому була такою наївною, не підвелася з-за столу і не пішла від Євгена? Навіщо пила той коктейль?

Потрібно збиратися на потяг, а я не можу. Мій стан вимагає сну, організм виснажений до останньої краплі. Та коли повертаються батьки, доводиться ворушитися. Змушую себе переодягнутися та зібрати необхідні речі. Як в тумані прощаюся з батьками й спускаюся на вулицю. Катя зі своїм татом вже чекають мене в авто. Достатньо одного погляду подруги, щоб зрозуміти, який кепський вигляд я маю. Дорогою я порожнім поглядом дивлюся у вікно, але бачу перед собою жахливу картину краху своїх стосунків з коханим. Постійно прокручую її у голові, намагаючись відтворити всю повністю, без прогалин. Хочу знати все, як би боляче це не було.