Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Все можна владнати. Впевнена, що будь-яку проблему або суперечність можна залагодити, тим паче якщо це банальне непорозуміння й домовитися потрібно з рідною матір’ю. Ну не буде ж вона мене змушувати, правда?

Припаркувавши свій байк на стоянці, з цими думками й заходжу до офісної будівлі, яка ще кілька тижнів тому належала моєму татові. Тепер же все висить на волосинці, мама намагається увійти в курс справи, взяти управління на себе, але, виявляється, у тата була купа боргів і акціонери намагаються зберегти свої внески, нові вливання робити ніхто не хоче, бувши певними, що мама не зможе витягнути бізнес самотужки.

Мама знайшла рішення. Знайшла людину, яка погодилась допомогти. Тільки гарантією їхньої угоди маю стати я.

Маячня якась, про що я й збираюся поговорити з мамою. Навіщо я чоловіку, який мене зовсім не знає? Але що ще більше мене бентежить, навіщо мені він? Я завжди мріяла, що вийду заміж, закохавшись, одружуся з тим, з ким захочу я, а не на кого вкажуть мені батьки. І хоча в мене наразі немає нікого на прикметі, але ж мені лише двадцять.

На вході секретарка окидає мене ошелешеним поглядом, перш ніж вигукнути, що до директора не можна без запису. Лише після цього згадую, що забула зняти шолом. Я кілька разів приїжджала до тата й вона пам’ятає моє обличчя, але тоді я приходила в іншому вбранні, а не в екіпіруванні для байка, з якого після смерті тата практично не злажу. Швидкість допомагає забутися, відволіктися…

— Я до мами, — кажу, стягуючи шолом.

— О! — вигукує здивовано секретарка. — Я вас не впізнала, Златославо Михайлівно. Зараз повідомлю, що ви тут.

— Я сама, — кажу на випередження, знаючи, що зупиняти вона мене не наважиться. А от мама може сказати, що їй ніколи. 

Проігнорувавши безпорадне зітхання секретарки, рішуче відчиняю двері й заходжу до кабінету матері.

— Я ж казала мене не турбувати без попередження! — з роздратуванням говорить мама, після чого відривається від монітора й підводить на мене погляд.

Подив на її обличчі за мить змінюється невдоволенням. Окинувши мене швидким поглядом, мама кривиться. Раніше її не дуже бентежило, що я їжджу на мотоциклі. Хоча раніше я їздила ним не щодня, а лише на вихідних каталася. Решту часу в моєму розпорядженні був особистий водій і машина. Тепер від цього довелося відмовитися.

— Знову ти в цьому своєму… — і ще раз повним роздратуванням поглядом пробігається по мені з голови до ніг і назад. — Продати його треба.

— Ні! Це ж подарунок тата! 

— Це труна на колесах, ось що це.

— Я обережно їжджу, — буркаю на своє виправдання, тільки б вона справді не вирішила його продати. — Я взагалі у справі, — змінюю швидко тему, поки думка про продаж мого улюбленого байка не закріпилася в мами в голові. — Ми з друзями на вихідні збираємось на вечірку, мене не буде вдома.

Це не зовсім те, про що я збиралася поговорити, але теж важливо. Та й зібратися з думками ніяк не можу, щоб перейти до головного питання. Раніше з мамою було простіше, коли тато був живим. А тепер вона постійно роздратована і я не знаю, з якого боку взагалі до неї підійти, щоб не потрапити під гарячу руку.

Але мама в результаті сама підводить до питання, яке мене найбільше турбує, своєю різкою заявою:

— Ні. Жодних ночівель за межами дому й гулянок.

— Чому це?

— Тому, що ти скоро виходиш заміж. Нам не потрібні зайві плітки, і повір, Костянтину навряд чи сподобається, що його майбутня дружина вештається невідомо де й невідомо чим там займається.

— Мамо… — видихаю, після чого набираю в груди повітря, щоб сказати найголовніше: — Я не вийду за нього заміж. Я його зовсім не знаю, — і це ще м’яко сказано. Я цього чоловіка кілька разів мигцем бачила. Про яке одруження може йти мова?

— У тебе буде ціле життя на те, щоб взнати його. Нумо без цих проявів характеру. Мені, відверто кажучи, не до твоїх примх.

— Мамо! Це не примхи! Це моє життя. Чому я маю його провести з тим, з ким не хочу? І взагалі, в мене навчання…

— А не буде жодного навчання, — жорстко припечатує вона. — Зовсім нічого не буде, якщо ти не притримаєш свій норов і не ввімкнеш мізки, — мама зітхає, накривши долонею чоло, потирає скроні. Після чого переводить на мене втомлений погляд і продовжує вже примирливим тоном: — Вибач, доню, але тобі доведеться вийти за нього заміж.

— Але я його не кохаю! — мало не зі сльозами на очах, з благанням вимовляю.

— В твоїй ситуації кохання — недозволена розкіш. Твій батько залишив нас з боргами, за які ми за все життя не розрахуємось. Дякуй, що Костянтин по старій дружбі погодився нам допомогти. 

Костянтин… Можливо, я й не відчувала б такого сильного внутрішнього опору, якби цей Костянтин познайомився зі мною, запросив на побачення, проявив якось увагу. А так… наче товар якийсь, викупив за гроші — і палець об палець тепер не вдарить, щоб завоювати симпатію. Не про такого чоловіка я мріяла.

— Ну то й виходь за нього заміж сама! — вигукую спересердя.

Мама якось дивно усміхається. Дивиться крізь мене, ніби щось згадавши не дуже приємне.

— Злато, йому тридцять два, що ти верзеш. 

— От! Тридцять два! В нього з тобою менша різниця у віці, ніж зі мною. Чим не варіант? Якщо, як я розумію, йому треба гарантії, нехай одружиться з тобою. Ти вродлива молода вдова, чому б ні.

— Стули рота, — шипить матір. — Хоча б у пам’ять про свого батька, якого ти нібито так сильно любила, думай, що плещеш своїм язиком.

Замовкаю, відчувши спалах сорому. Перегнула, але хіба вона не перегинає?

— А мене як вівцю на заклання? Я не розумію, мам. Навіщо я йому?

Мама хитає головою, зітхає вимучено, дивиться на мене як на набридливого торгаша, якого ніяк не може здихатися.

— Ти ж не маленька, про навчання он казала. От і подумай сама. Подумай і зроби висновки, що краще: чоловік, якого ти не кохаєш, але який буде про тебе дбати й кохання з часом з’явиться, чи опинитися на вулиці й зруйнувати своє майбутнє. Хоча б про себе подумай, якщо на інших начхати.