Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Господи! За що це мені? Ледве впорався зі сльозами матері, то тепер ще твої примхи терпіти! — страдницьки вигукнув Марко.

— До речі, вони обидві щойно просили мене вмовити тебе затриматися. Ось і затримайся! — відповів Тимофій і почав швидко складати свої речі, щоби хоч чимось відвернути увагу від свого горя.

Після побачення з коханим Орися повернулася додому геть спустошена. На щастя, Далевич сьогодні не прийшов, тому дівчина відразу пішла до своєї опочивальні, аби побути на самоті. Окинувши поглядом стіни, лави, вікно, дівчина згадала той літній вечір, коли Тимофій так відчайдушно прокрався до неї. Спогади повернули дівчину в щасливі години їхніх зустрічей. Орися закрила обличчя руками — тепер усе це залишиться тільки спогадом. Краще їй померти! Лягти в могилу, ніж розділити своє життя з нелюбом. У стомленому, змученому розумі Орисі виникла думка звести рахунки з життям. Смерть позбавила б її душевних мук, жахливого заміжжя. Завтра вона скаже батькові, що піде до Катерини, а сама вирушить на високий дніпровський берег, і холодні води ріки назавжди позбавлять її цих мук. Її не відразу почнуть шукати.

Двері безцеремонно розчинилися, перервавши страшні думки дівчини, і до кімнати зайшов батько.

— Ти вже вдома, Орисенько? — лагідно запитав Федір, допитливо зазираючи їй в обличчя й намагаючись угадати настрій дочки, але дівчина відвернулася.

— Послухай, дочко, ти мусиш усе зрозуміти. Я...

— Не варто, батьку! Будь ласка, не муч мене більше, — зупинила його Орися, бо по вуха була сита батьківськими аргументами.

Голуб зітхнув. Він подивився на дочку — очі її почервоніли, вочевидь, недавно знову плакала, личко було бліденьке, змучене. Дівчина підняла на нього погляд і попросила:

— Тату, Катруся просить мене погостювати в неї завтра й переночувати. Ти дозволиш мені?

Голуб вирішив не відмовляти.

— Добре, якщо тобі так хочеться. Тобі буде корисно трохи розвіятися.

Пан Федір ще трохи покрутився біля доньки. Але Орися мовчала, дивлячись у підлогу.

— Що ж, піду. На добраніч! — і не дочекавшись відповіді, Голуб швидко вискочив із кімнати.

Орися зітхнула — несподівано легко дістала вона цей дозвіл. Отже, сама доля!

Але раптом у пам’яті Орисі спливли слова одного православного священика. Дивлячись на неї добрими й мудрими очима, він м’яко говорив їй: «Дитино, у кожного з нас свій хрест! Нікому Господь не дасть випробування важче, ніж людина може витримати. Неси свій хрест гідно, і Бог не залишить тебе без Своєї милості!» Це було того дня, коли чотирнадцятирічна Орися вперше пішла проти волі батька, відмовившись прийняти унію. Того дня її мучили сумніви — а чи не вчиняє вона гріх, ідучи проти волі батька? Адже Церква вчить бути слухняними батьківській волі! Ось тоді й відбулася ця розмова з православним священиком.

Несподівано дівчина жахнулася власних думок. Та як можна накласти на себе руки?! Як можна ось так просто взяти й забрати в себе дорогоцінний дар небес — безсмертну душу?! Ні, це страшний гріх! Навіть думати про це грішно!

Орися кинулася до ікони Богородиці та зі сльозами на очах зашепотіла молитву. Хто, крім Пречистої Діви, заступиться за неї перед Богом? Хто, крім Неї, витре її сльози?

Якщо її доля склалася саме так, отже, на це є воля Божа. Такий її хрест, який треба гідно нести все життя.

Боязка надія закралася у змучену душу дівчини. «На все воля Божа, і моя доля в Його руках. Може, Він зглянеться наді мною й позбавить ненависного шлюбу? Мені ж не дано знати своє майбутнє! Адже поки людина жива, завжди є надія», — думала нещасна Орися, і вперше за весь час у неї полегшало на серці. І, вже трохи заспокоєна, дівчина лягла спати.

А Тимофій майже не спав цієї ночі. Висловлена Марком думка про те, що Орися може піти заміж із власної волі, за власним розрахунком, не давала йому спокою. Якби це і справді було рішення самої Орисі, то Тимофій не втручався би — на милування немає силування! Але невже його кохана могла з ним так учинити? Він відчував, що Орися його кохає всім серцем, що вона ніколи не зрадить його. Насправді Тимофій не розумів того, що його мучать ревнощі. Уперше він чітко усвідомив, що на його кохану, його Орисеньку, задивляються інші чоловіки, домагаються її уваги, мріють володіти нею. І ця думка зводила його з розуму, а розпечене залізо ревнощів обпікало його серце. Тимофій крутився без сну на пишних, м’яких перинах, які щедро послала йому турботлива Агафія.

Наступного дня в домі Воловодів стояла така туга, що звідти хотілося втікати світ за очі. Агафія й пані Марися, гірко ридаючи, просто повисли на Маркові під час прощання. Свою частку поцілунків та обіймів дістав і Тимофій.

Нарешті двоє друзів виїхали з міста. Тимофій озирнувся — прекрасний Київ, освітлений скупим осіннім сонцем, позолочений пожовклим листям садів і маківками храмів, немов прощався з ним. Тут він знайшов своє кохання, тут він уперше пізнав горе. «Чим ти зустрінеш мене наступного разу?» — подумав Тимофій. А чи буде цей наступний раз? Буде! Він ще повернеться сюди!

Молодий козак повернув Ворона до слобідки, де жила подруга Орисі, і не доїжджаючи до неї, звернув до лісу та без зусиль знайшов заповітний струмочок, куди мала прийти його кохана на їхню останню зустріч.

Як дівчину ведуть неволею під вінець,

То тут чесноті настає швидкий кінець.

Адже лише тоді за честь свою спокійний чоловік,

Якщо і сам кохання гідний він.

Але якщо в чоловіків росте дещо на лобі,

То їх провина — не дружин і не недолі.