read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на Великій війні 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

202
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на Великій війні" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 164
Перейти на сторінку:
запропонував штабс-капітан, який сів на кованій лавці біля сходів, з якої був чудовий краєвид на ставок.

— Зараз, зараз.

Збігав я, подивився на греблю, що підпирала ставок. Гребля була добре зроблена, дозволяла регулювати рівень води. Коли почув, що торохтить двигун авто, повернувся до Зінов’єва. Той теж почув, а коли побачив авто — вилаявся:

— Чорт забирай! Патрикєєв!

По обличчю штабс-капітана було видно, що він чекав на неприємну розмову. Але начштабу лаяти нас не став, лише пожурив, що без охорони поїхали.

— Ну, головне, що все добре закінчилося, — усміхнувся Патрикєєв. — Сідайте в машину, я відвезу вас до штабу, звідки Іван Карпович вирушить у свою роту.

— Довести до закінчення розслідування мені хіба не дадуть? — спитав я.

— Ні, бо ж нові обставини зробили розслідування непотрібним. — Патрикєєв переможно усміхнувся.

— Які ще обставини? — здивувався я.

— Ми переклали передсмертну записку барона, з якої стало все зрозуміло.

— І що ж було в записці?

— Барон пояснив, чому не покинув свій маєток із німецькими військами і чому краще накладе на себе руки, аби тільки не їхати до нашого штабу.

— Не розумію.

Патрикєєв подарував мені зневажливий погляд, мовляв, оце так найкращий сищик імперії — нічого не розуміє!

— Справа в тому, що барон належав до давнього німецького роду. Його предки прибули сюди ще тоді, коли тут жили прусси, язичницьке плем’я. Німці робили сюди хрестові походи, воювали з пруссами, щоб підкорити їх. Одного разу предок барона, лицар фон Плотко, разом зі своїм загоном потрапив у засідку пруссів і ледь урятувався. Після цього присягнувся помститися. За кілька років повернувся з новим загоном, атакував плем’я, розбив у битві, а потім оточив селище і наказав нікого не брати у полон, а всіх знищувати: старих і малих. Сотні людей було вбито, але німцю здалося, що цього недостатньо, тому він наказав убитих не ховати в землі, а покидати у болото поруч із селищем. Сам же збудував собі тут замок, бо тепер усі навколишні землі належали йому. Фон Плотко перевіз сюди родину, заселив землі німецькими селянами — і все б нічого, та виявилося, що з цілого поселення пруссів уціліла одна жінка, яка, як на гріх, була ворожбиткою. Поранена, вона змогла виповзти з болота, втекла у ліс, де прокляла і самого німця, і весь його рід аж до Страшного суду. Ворожбитка сказала, що коли вже ці німці так хотіли цієї землі, то нехай вони отримають її сповна і до смерті. Зробила так, щоб кожен фон Плотко вмирав, щойно покидав межі своїх володінь. Тобто варто було комусь із них виїхати, як він умирав у страшних муках. Прокляття діяло сотні років, дід покійного барона сконав, коли спробував покинути свої землі, одягнувшись селянином. Барон знав про прокляття, тому залишився у маєтку, а не втік із німцями, незважаючи на наближення наших військ. Також він не хотів їхати до штабу, намагався розповісти про прокляття нашим солдатам, але, на жаль, вони не розуміли німецької. Коли ж барон побачив, що його вивезуть за межі родових земель, то вирішив, що втрачати йому немає чого, і кинувся на багнет.

— Жах який! — видихнув Зінов’єв.

— Так, старовинне прусське прокляття, яке не відпускало рід полковника століттями, — закивав Патрикєєв.

— Дивно, — сказав я.

— Так, дуже дивно. Дикий, болотяний край, — погодився підполковник.

— Ні, дивно те, що я бачив фотографії барона на березі моря, у якихось великих містах. Тобто раніше він їздив кудись зі свого маєтку! І вижив.

— Так! — теж згадав Зінов’єв. — Ми дивилися альбом барона. Там я пізнав Париж, Лазурне узбережжя, Відень. Як це могло бути?

Патрикєєв скривився.

— Ну, ну... — Він кусав губи. — Мабуть, справа у тому, що прокляття діяло на найстаршого у роді. Поки був живий батько барона, той міг їздити де хотів. Але коли він успадкував маєток, то успадкував і прокляття! Тоді вже їздити не міг. Ну що ж, дякувати Богові, ми їздити можемо. Їдьмо!

Ми поїхали до штабу. Дорогою зустріли віз із водієм і механіком, яких відправили, щоб полагодити і забрати перевернуте авто.

— Ще ж тіло водія треба захопити, відправити родичам, — нагадав я.

— За наказом Верховного головнокомандувача відправляються додому тіла тільки офіцерського складу та в окремих випадках унтер-офіцерського. Захоронення рядових відбувається в місцях дислокації військових частин, — пояснив Патрикєєв.

— А чому б не відправити тіло рідним?

— По-перше, наша залізниця і так перевантажена. По-друге, прибуття трун із загиблими може призвести до зниження рівня патріотизму в тилу, а це неприпустимо. У вас є якісь сумніви в цьому наказі, Іване Карповичу? — суворо спитав Патрикєєв.

— Ні, що ви, не можна мати сумнівів щодо наказів, пане підполковнику.

— Правильно.

Далі їхали мовчки. Вже наприкінці Патрикєєв сказав, буцімто зі штабу армії нагадали, що я мушу бути відправлений на передову і там захищати Отєчество.

— Завжди готовий, ваша благородь, — доповів я.

Коли приїхали, пішов збирати речі, побалакав із лікарем шпиталю, який розумів німецьку, а потім попросив аудієнцію у полковника Ройтера. Той неохоче погодився.

— Вибачте, що потурбував вас, Іване Карповичу, але бачите, все стало зрозумілим і без вашого втручання. Кляте прокляття, я б і подумати про таке не міг! — сказав полковник. — До речі, зі штабу армії несподівано зацікавилися місцем вашого перебування і наполягають, щоб я відправив вас на передову. Не розумію, що там робити найкращому сищику імперії, а штабс-капітан розповів мені про ваші сьогоднішні подвиги, і я вражений, але наказ є наказ, — він зітхнув.

— Сам не знаю, чому мене так хочуть відправити на передову, але як хочуть, то значить, так треба. Та я волів би попросити вас про дещо.

— Що саме?

— Оскільки це тепер уже російська земля, ми ж мусимо зняти те прокляття, очистити маєток від нього, щоб його зміг згодом отримати який-небудь герой війни. Так чи ні?

— Так, але як можна зняти прокляття? Молебень відслужити?

— Я так розумію, ті прусси були язичниками, тож молебень не допоможе. Але є інший варіант. Якщо можна, візьміть десяток солдатів, і їдьмо. Я зніму прокляття, а потім уже зі спокійною душею вирушу на передову. Зробити це, пане полковнику?

Той замислився.

— Що ж, Іване Карповичу, винятково з поваги до вас, — сказав трохи згодом. — Ну, і щоб

1 ... 49 50 51 ... 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на Великій війні"