Читати книгу - "Кременецький звір"

«Хоч хтось із Мнішекового роду вміло накладає на себе руки». — пульсувала в голові ліценціата незграбна думка.

Розділ 23

У якому підбивають підсумки

— Знаєте, мій милий друже, серби кажуть, якщо випити чарку сливовиці й заплющити очі, то можна почути, як вітер хитає сливи у саду під Валево, якщо дві — як із гуркотом тече зелена Дрина, а якщо випити з добрим другом пляшку, то весь світ завмирає, і тоді можна вчути шепіт самого Бога...

Голота здивовано скосив очі на лікаря, якого ніколи не міг запідозрити в любові до сльозливої поезії і багатослівних притч. Та то був не жарт — медик стояв, закотивши очі, найімовірніше, намагаючись почути, як вітер хитає сливи в саду під Валево.

— Хохриттере, не лякайте мене, — перехрестив Голота лікаря. — Це нагадує, як мене колись пригостив плезнським адвокат із Франкфурта, що весь час плакав, розмазуючи по щоках отакенні п’яні сльози. «Проклятий Йоггі!» — голосив він, згадуючи власного синочка. «Пише вірші і п’єси і не хоче продовжувати нашу з діда-прадіда професію», — жалівся адвокат після п’ятої кварти. Він був певен, що Йоггі чекає доля нероби й гульвіси, і скоро той осоромить поважну родину франкфуртських бюргерів на віки вічні. Уже тепер, казав нещасний батько, з родини Гете сміються і показують пальцем, як на блазнів. Врешті того Гете викинули з шинку, хоча говорив він правильні речі.

— Але до чого тут я? — захихотів Хохриттер, і Голота велично підняв руку, жестом попрохавши не перебивати.

— А до того, що я з тим старим Гете повністю згоден. Кожен має робити те, на що вродився. Отой малий Йоггі Гете народився в родині магістратського лавника й адвоката, тож і сам має бути адвокатом і мріяти стати радником бургомістра, як тато. Бо то такий промисел Божий. Якби Бог хотів для нього іншої долі, то зробив би так, що той малий народився б у родині якогось мандрівного актора чи маляра, чи ще якоїсь шельми. Так, до чого це я... — заплутався Голота у своїх сентенціях. — Ага, — знову згадав він. — То може, б і ви, шановний магістре, не змінювали б свою діяльність так різко? Бо як лікар, ви, наче й непоганий, а от поетичне слово — то не ваше, повірте мені. А якщо говорити прямо, то оті диваки в тогах, якісь Катулл чи Ювенал[41], заплакали б від горя і всадили б собі в груди кинджали, аби не дивитися на вашу одухотворену мармизу...

Хохриттер на цей довжелезний монолог не відповів, він був зайнятий тим, що розглядав пузату пляшку. Магістр медицини мовчки підніс її до очей, сколихнув трохи, відкрив корок зубами й налив у скляночку, яку обережно посунув до Голоти. Той нарешті замовк, зачаровано подивився й підняв чарчину з рідиною, що мала б наблизити його до Бога. Вони випили, не промовивши ні слова, лише зручніше вмостилися у м’які крісла перед палаючим каміном. Це було єдине тепле місце у не надто привітному до гостей лікаревому будинку, що своїм боком підпирав холодні мури монастиря тринітаріїв.

Півгодини тому болонський ліценціат і магістр з Монпельє зайшли сюди, трусячись від холоду. Першим ділом вони розвели вогонь. Магістр та ліценціат підтягли крісла мало не в камін і простягли закоцюблі руки до тепла, та якийсь час просто похмуро гледіли на полум’я, намагаючись не думати про отця Бернарда, душу якого саме відспівувавали в монастирі ченці. Минуло трохи часу, поки вони врешті вгрілися після своїх сновигань морозними вулицями, однак не переставали терти змерзлі руки й носи. Це тривало, аж поки Хохриттер не дістав кілька пляшечок з одного зі своїх клунків, що валялися по всій оселі, і не почав говорити елегіями Тибулла[42].

— Це все тому, Голото, що ви не розкуштували, — не відриваючи погляду від вогню, м’яко відказав Хохриттер на кпини та витяг ноги до полум’я, незважаючи на тріскіт соснових полін, що викидали цілі снопи іскор. — Почекайте-но. Ще трохи цієї аквавіти і ви почнете цитувати Ілліаду давньогрецькою, а тоді Катулла, Тіта Лукреція Кара[43] й Овідія[44] одночасно. Це не просто якась там ракія, це нектар і амброзія олімпійських богів...

Магістр медицини знову схопив тепер уже іншу пляшку, налив по другій, зітхнув і цього разу без зайвих слів одним рухом перехилив малого келишка у горлянку, змахнувши у камін краплі, що залишилися на дні.

— За нещасну душу отця-настоятеля... Упокій, Господь, його душу, — Голота здивовано повернув голову до лікаря, віднявши губи від краю склянки. Він аж занімів від зачудування. Та лише на мить.

— Нещасну душу? Та пекельне пекло буде для нього якраз! Пане Паулю, ви при своєму розумі? — почав він, задихаючись від обурення. — Ви ж начебто не мали забути, що ця душа робила тут цілісінький рік? Серця, наприклад, у людей допомагала вирізати. Вже одне це не робить ту прокляту душу хоч якось нещасною...

— Вибачте, Голото, я все розумію і пам’ятаю про страшну долю Станіслави, упокій Господь і її душу... — перехрестився Хохриттер. — Я й не думав заперечувати, що злодіяння Міхала справді страшні, але все одно скажу: так, душа, хоч і чорна, все одно нещасна... А Бернард втратив розум під старість, прикриваючи небожа, — останні слова Хохриттер пробурмотів, бо наштовхнувся на лютий погляд Голоти, що аж заревів.

— Нещасна? Це ви такого у вашому Монпельє набралися? Є ж якісь межі врешті-решт, — Голота почервонів, мов варений рак, і аж шарпнув воріт сорочки.

— Так-так-так, — замахав руками Хохриттер. — Мир, мир. Я згоден і все розумію, але серцем не можу прийняти, зрозумійте мене. Мабуть, через почуття провини... Досі не можу собі пробачити, я ж увесь час був разом з Бернардом, і не зміг побачити, розпізнати того, хто допомагає Міхалу вбивати... — похитав головою Хохриттер, печально дивлячись у вогонь.

— Це точно, вашої вини тут достатньо, — безжально відрізав Голота. — Та такого, мабуть, ніхто не очікував. До речі, коли ви думаєте розповісти родині? Ви ж мусите?

Лікар лише знизав плечима. Очевидно було, що його не радує ця місія.

— Це будуть ще ті новини для його матері, але місцевих звістка, що Кременецького Звіра запроторили в якийсь замок