Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вони не були тварюками — що ж такого вони зробили? Жахливе пробудження серед вічного холоду і в невідому епоху, скоріш за все, напад і шалений гавкіт кудлатих чотириногих, відчайдушний спротив їм, і такі ж несамовиті білі мавпи у чудернацькому вбранні… безталанний Лейк, бідолаха Гедні… і нещасні Древні! Вчені до глибини єства — на їх місці ми вчинили б так само. Господи, який інтелект і яка цілеспрямованість! З якою відвагою вони зробили крок назустріч неймовірному — так і їхні предки на різьблених барельєфах зустрічалися з майже таким самим неймовірним! Хоч би кого вони нагадували — морських зірок, рослин, монстрів, прибульців з космосу, — але вони були розумними істотами!
Вони перетнули засніжені гірські хребти, де колись молилися у храмах своїм богам і ходили у папоротевих лісах. Побачили мертвим рідне місто і прочитали різьблену історію його останніх днів. Спробували шукати родичів в оповитих легендами темних і ніколи не бачених надрах — і що знайшли? Такі думки виникали одночасно у мене й у Денфорта, коли ми переводили погляд з безголових і вкритих бридким слизом тіл на огидні палімпсести і диявольські знаки, намальовані слизом на стіні. Тоді ми зрозуміли, хто тріумфально переміг і живе нині у величезному підводному місті в темній і бездонній глибині, на берегах якої звили свої гнізда пінгвіни. Наче відповідаючи на крик Денфорта, над водою попливли язики сизого туману.
Зрозумівши, що саме сталося, звідки узявся слиз і куди зникли голови, ми мовчки заклякли, і лише значно пізніше, почавши ділитися враженнями, зрозуміли, що думки наші тієї миті цілком збігалися. Здавалося, ми стоїмо тут уже цілу вічність, але насправді це тривало не більше десяти-п’ятнадцяти секунд. Огидний мертвотно-блідий туман плив до нас у повітрі, наче його штовхала якась невидима сила, а потім почувся звук, який стер геть усі наші думки і змусив мчати як божевільних повз перестрашених пінгвінів, що несамовито кричали. Ми бігли назад до міста по клаптиках паперу, вздовж скутих льодом мегалітичних коридорів, до великого відкритого циліндра, а звідти давнім спіральним пандусом кинулися вгору, назустріч свіжому здоровому повітрю і сонячному світлу.
Як я вже сказав, новий звук спростував багато наших попередніх припущень, адже, ознайомившись із результатами розтинів, ми знали, що так говорять зірчасті, а вони начебто всі загинули. Пізніше Денфорт розповів, що саме такі звуки, тільки більш притлумлені, він чув за рогом вулиці у місті ще до спуску під кригу, і вони страшенно нагадували завивання вітру у гірських печерах — його чули ми обоє. Не сприйміть це за хлоп’яцтво, але я додам ще одне, позаяк враження Денфорта дивним чином перегукувалися з моїми. Однакове коло читання — ось що спонукало нас обох дійти того самого висновку, хоча Денфорт натякнув на якісь невідомі закриті джерела, якими міг користуватися По, коли сто років тому писав «Артура Гордона Піма». У цій фантастичній історії згадувалося слово, сповнене незрозумілого, однак моторошного змісту, пов’язаного з Антарктикою, і його постійно викрикують гігантські прозоро-білі птахи: «Текелі-лі! Текелі-лі!» Запевняю вас, саме це слово почулося нам у тих несподіваних звуках з густого білого туману, що насувався на нас, — у скрадливому свисті дуже широкого звукового діапазону.
Ми не стали дослухатися, а кинулись тікати, хоча й розуміли: швидкість Древніх дозволить тому, хто вижив після різанини і зараз свистів, дуже легко нас наздогнати — варто йому лиш захотіти. Втім, у нас лишалася слабка надія, що наша миролюбна поведінка й незлобливість змусять цю істоту нас пожаліти бодай з наукової цікавості. Зрештою, якщо нема чого боятися, то не буде і причин завдавати нам шкоди. Ховатися у цьому закутку — марна справа. Пробігаючи коридором, ми на мить обернулися, спрямували світло ліхтарика назад і зауважили, що туман розсіюється. Невже ми нарешті побачимо живого і неушкодженого представника тих інших? Аж тут знову пролунало жахливе: «Текелі-лі! Текелі-лі!»
Ми помітили, що відірвалися від переслідувача, і аж тоді збагнули, що його могли поранити, однак не наважились ризикувати, бо він, почувши зойк Денфорта, не тікав від когось, а кинувся до нас. Часу на роздуми і вагання практично не лишилося. Ми могли тільки гадати, де зараз ті незбагненні й жахливі створіння, вкриті смердючим слизом гори протоплазми, представники раси, що підкорила морську безодню і вирядила на суходіл своїх посланців, які дослідили гори і спотворили барельєфи Древніх. Нам було по-справжньому шкода залишати напризволяще цього, можливо скаліченого, Древнього — чи не єдиного, хто зостався живий.
Дякувати Богові, ми не уповільнили бігу. Туман знову став густішим і котився на нас із наростаючою швидкістю, а пінгвіни позаду кричали вже у справжній паніці, і це було дивно, адже коли ми повз них пробігали, вони майже не помічали. Знову почулося лиховісне і гучне: «Текелі-лі! Текелі-лі!» Отже, ми помилялися. Наш переслідувач не був поранений, він просто зупинився біля тіл загиблих друзів і напису, зробленого бридким слизом. Ми так і не дізналися, що означав той напис, однак поховання у таборі Лейка продемонстрували, наскільки шанобливо ставляться ті істоти до своїх померлих. Ліхтарик, який ми, не жаліючи, використовували, висвітив попереду велику відкриту печеру, перехрестя, і ми нарешті з полегкістю зітхнули, залишаючи позаду кляте різьблення — палімпсести, які ми майже фізично відчували, навіть якщо не дивились у їхній бік.
А ще ми сподівалися, що переслідувач може заплутатись у переходах і загубити нас. Кілька сліпих пінгвінів-альбіносів не знаходили собі місця, і схоже було, що невідомої істоти вони бояться гірше смерті. Якщо пригасити ліхтар до найменшого рівня і світити лише під ноги, велетенські перелякані птахи можуть криками і лопотінням крил у тумані заглушити наші кроки і відвернути увагу переслідувачів від нашої справжньої мети, спрямувати їх у хибному напрямку… Захаращений шлях до виходу разюче відрізнявся від зловісних, наче вилизаних внутрішніх переходів, але навряд чи навіть Древні зі своїми особливими органами чуття і здатністю обходитись без світла могли його розпізнати серед клубів туману. Насправді, ми панічно поспішали і самі боялися згубити дорогу, бо, звісно ж, мчали до мертвого міста, а одна-єдина помилка у цих поточених тунелями горах… Про наслідки краще було навіть і не думати.
Той факт, що ми лишилися живі та неушкоджені, сповна доводить, що у гонитві за нами істота побігла хибним шляхом, а ми якимось дивом потрапили на потрібний нам. Самі лише пінгвіни навряд чи могли нас порятувати, але, схоже, це стало можливим завдяки туману. Тільки милосердна доля могла зробити так, що у потрібну мить водяні випари, які до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.