Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Ага. Є таке, усяке бачив. Бачив усе.

— А публіку такою бачив колись?

— Бачив, як в опері вони квіти кидають на сцену й радісно кричать...

— Ха! Квіти? Одна жіночка в нас жбурнула своїми... предметами одягу!

— Це точно. На голову мені впали!

— А ще коли панна Вава Вум танцювала танок із пір’ям у «Скунсовому хвості» на Броварській, то вся публіка на сцену подерлася, щойно вона скинула останню пір’їну...

— То з нею було те саме, шо з нами?

— Ні, — визнав Асфальт. — Треба сказати, я ніколи не бачив такої... зголоднілої публіки. Навіть коли та Вава роздягалася, а я вам мушу сказати, що вони тоді геть показилися. Звісно, ніхто спіднього на сцену не кидав. Там його зі сцени переважно кидають.

— І ше одне. Нас тут четверо, а говорять лише троє.

Паді підвів очі.

— Музика важлива, — пробурмотів він.

— Не в музиці справа, — сказав Толоз. — Музика такого з людьми не робить. Вона не змушує їх почуватися так, ніби їх на терці натерли. Я так спітнів, що із дня на день перевдягатися прийдеться, — він почухав ніс. — А ще от що. Я дивився на публіку й думав: вони заплатили, щоби сюди зайти. Певен, вийшло більше за десять доларів.

Асфальт показав папірець.

— Знайшов оцей квиток на підлозі, — сказав він. Толоз прочитав:

— Півтора долари? Шість сотень людей, по півтора долари з кожного? Це... це ж чотири сотні доларів!

— Дев’ять, — озвався Паді безвиразно.— Але гроші не важать.

— Гроші тобі не важать? Ти тільки це й говориш. Що ти за музикант такий?

Ззовні досі було чути грюкіт і ревіння публіки.

— Хочете після оцього повернутися грати по підвалах для кількадесятьох людей? — спитав Паді. — Скажи мені, Толозе, хто найвідоміший сурмач усіх часів?

— Брат Склеп, і всі це знають, — миттєво відповів Толоз. — Він украв золото з вівтаря Оффлера, вилив із нього сурму і грав на ній чарівну музику, аж доки боги його не знайшли й не всипали йому...

— Точно, — сказав Паді. — Але якби ти зараз вийшов до тих людей і спитав, хто найвидатніший сурмач усіх часів і народів, вони згадають того нечистого на руку ченця чи тебе, Толоза Толозсона?

— Вони...

Толоз затнувся.

— Ото ж бо й воно, — сказав Паді. — Подумай про це. Музиканту потрібні слухачі. Не можна спинятися тепер. Ми не можемо на цьому спинитися.

Толоз потрусив пальцем, вказуючи на гітару:

— Це воно, воно небезпечне.

— Я дам цьому раду!

— Ага, але чим це скінчиться?

— Не важить, чим усе скінчиться. Важить, як ітимеш до кінця, — сказав Паді.

— Звучить якось по-ельфонутому...

Двері знов розчахнулися.

— Цеє, хлопці, — сказав Нудль, — якщо ви не повернетеся на сцену й ще щось не зіграєте, ми по вуха в рідкому...

— Не можу грати, — сказав Толоз. — У мене задишка від браку грошей.

— Я ж казав, десять доларів, хіба ні?

— Кожному.

Нудль не сподівався попрощатися із сумою, меншою за сотню, але демонстративно замахав руками:

— Оце така ваша вдячність? Від душі відриваю, хочете, щоби я з голоду вмер!

— Ми б подивилися. Можемо почати зараз, — сказав Бескид.

— Гаразд, добре, тридцять доларів, — згодився Нудль. Останнє в мене забираєте!

Бескид глянув на Толоза, який досі перетравлював думку про найвидатнішого сурмача всіх часів.

— Там серед публіки багато тролів і гномів, — сказав Бескид.

— «І в підземеллях, і на вершинах гір»? — запропонував Толоз.

— Ні, — відповів Паді.

— А що тоді?

— Я щось придумаю.

Публіка повалила надвір. Чарівники з’юрмилися навколо Декана. Усі клацали пальцями.

— Що ж, що ж, що ж, — радісно наспівував Декан.

— Вже по півночі! — сповістив Викладач новітніх рун, клацаючи пальцями. — А мені все одно! Що далі робитимем?

— Можна влаштувати якесь неподобство, — запропонував Декан.

— Це точно, — погодився Завкаф неточних наук. — Ми ж навіть вечерю пропустили.

— Ми пропустили вечерю? — перепитав Верховний верховик. — Ого! Отак нас музика закачала! Нам начхати!

— Та ні, я не про те, — заговорив Декан і затнувся. Він не був певен, про що він, коли про це замислився.

— До Академії неблизький шлях, — повів він далі. — Гадаю, нам треба дорогою хоча би кави перехопити чи типу того.

— Може, пончик чи й два, — сказав Завкаф.

— Я би від яблучного пирога не відмовився, — додав Верховний верховик.

— А я від тортика.

— Ка-ава, — протягнув Декан. — Та-ак. Нам треба в ка-варню. Саме так.

— Що таке каварня? — спитав Верховик.

— Там варять щось? — спитав Викладач. Пропущена вечеря, доти забута, враз заполонила порожнини їхніх нічим не заповнених шлунків.

Декан опустив погляд на поли своєї нової шкіряної мантії. Усі її хвалили. Вони були в захваті від «НАРОДЖЕНИЙ РУНУВАТИ». І зачіска в нього була що треба. Він замислився, чи не варто зголити бороду й лишити невеличкі бакенбарди. Він відчував, що це буде правильно. І кава... Так, справді... Кава чомусь була доречною. Кава була важливим складником.

А ще музика. Музика також. Вона була і тут, і там, і всюди.

Але чогось бракувало. Чогось невизначеного. Він не знав чого саме, але був певен, що упізнає, щойно побачить.

У провулку за «Каверною» було дуже темно, й тільки найгостроокіші помітили б у тій темряві кілька притиснутих до стіни постатей.

За мідними відблисками втаємничені могли б зрозуміти, що перед ними були охоронці гільдійних правил — учасники «Тахікардійської терції Грішема». На відміну від інших головорізів, найманих паном Шпенем, у цих таки був музичний хист.

Вони теж прийшли послухати гурт.

— Ши-пум-ши-пум-ша-ла-ла-ла, — озвався худий.

— Ша-ла-лала-лала, — підхопив високий. У таких колективах завжди є один високий.

— Шпень має рацію. Якщо вони й далі таке викидатимуть, ми всі лишимся без роботи.

— Оу та-ак, — протягнув бас.

— Коли вони з тих дверей вийдуть, — на цих словах із піхов висковзнуло ще три ножі, — коротше, почнемо з затакту.

На сходах почулися кроки. Грішем кивнув.

— І-раз, і-два, і-раз-два-тр...

— ПАНОВЕ?

Усі четверо різко розвернулися.