Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

тісті за долар п’ятдесят, ні, краще за долар сімдесят п’ять, і ще десять центів за гірчицю, плюс десять тисяч сорочок із «Гуртом, що качає», кожна по п’ять доларів... А ще оренда торгових місць для інших, бо людей, яким подобається музика, що качає, можна розкачати на будь-що...

Він краєм ока помітив коня, який ішов до нього вулицею. Нудль не звертав на нього уваги, доки жіночий голос не спитав:

— Як мені зайти всередину?

— Ніяк. Квитки розпродано, — відповів Нудль, не повертаючи голови. — Навіть афіші з «Гуртом, що качає» розпродано, і люди по три долари за них платили, а троль на ім’я Крейдян по сотні зумів...

Нудль підвів голову. Величезний прекрасний білий кінь спостерігав за ним без жодної цікавості. Нудль озирнувся.

— Куди це вона поділася?

Одразу за входом відпочивало двоє тролів. Сюзен не звернула на них уваги. А вони — на неї.

У залі Зрозум Впертонз озирнувся на всі боки й сторожко відчинив дерев’яний ящик.

Струна, напнута в ньому, затремтіла.

— Це все неправильно! — кричав він у вухо Ридикулю. — Це суперечить законам звуку!

— Може, це тоді не закони, — закричав Ридикуль у відповідь. Люди за півметра від них уже не чули жодного їхнього слова. — Може, це рекомендації!

— Ні, мусять бути якісь закони!

Ридикуль бачив, як Декан у забутті від захвату намагається вилізти на сцену. Великі Асфальтові стопи наступили йому на руки.

— Ага, гарна спроба, — сказав Ридикуль.

Раптом він відчув дивний лоскіт унизу потилиці й озирнувся.

Хоча в «Каверні» було повно люду, у залі утворилася невелика порожня ділянка. Навколо неї люди тиснулися одне до одного, але в те коло не заступали, ніби воно було оточене невидимою стіною.

У центрі кола стояла дівчина, яку він бачив у «Барабані». Вона поволі рушила залою, притримуючи поділ сукні.

У Ридикуля засльозилися очі.

Він зосередився й зробив крок уперед. Можна майже що завгодно зробити, коли добряче зосередитися. Будь-хто міг би увійти в те коло, якби їхні чуття були готові його побачити. Усередині кола звук був ніби притишений.

Ридикуль торкнувся незнайомчиного плеча. Вона різко розвернулася від несподіванки.

— Доброго вечора, — сказав Ридикуль, зміряв її поглядом і додав, — я Маструм Ридикуль, Архіректор Невидної академії. Розбирає цікавість, хто ви така.

— Е-е... — здавалося, дівчина запанікувала, — технічно я, мабуть, Смерть.

— Технічно?

— Так. Але я зараз не при виконанні.

— Приємно це чути.

Зі сцени почувся зойк — це Асфальт викинув Викладача новітніх рун назад у залу. Публіка аплодувала.

— Не скажу, що так уже часто бачився зі Смертю, — повів далі Ридикуль, — та коли бачився, він був переважно, ну... ним, для початку. І значно худішим...

— Він мій дід.

— Он як. Он як. Справді? Я й не знав, що він був... — Ридикуль затнувся. — Що ж, що ж, це ж треба. Ваш дід? І ви родинну справу продовжуєте?

— Замовкніть, дурний чоловіче, і не говоріть зі мною, як із дитиною. Бачите його? — Сюзен показала на Паді, який саме вигравав черговий гітарний риф. — Він невдовзі помре через... через дурість. І якщо ви ніяк зарадити не можете, то краще ідіть собі!

Ридикуль глянув на сцену, а коли перевів погляд назад, Сюзен зникла.

Він дуже сильно зосередився, і йому здалося, ніби її образ на мить блимнув трохи віддалік, та тепер вона знала, що він її шукатиме, і в нього не було шансів її побачити.

Першим до гримерки повернувся Асфальт. Є щось дуже сумне у вигляді порожньої гримерки. Приблизно як у викинутих підштанках, із якими в порожньої гримерки багато спільного. Вона всякого надивилася. Можливо, була свідком збудження й цілої низки інших людських емоцій. А тепер у ній лишився сам лиш запах.

Троль-коротун скинув на підлогу торбину з каменями і збив корки з кількох пивних пляшок.

Зайшов Бескид. Він дійшов до середини кімнати й звалився на підлогу. Дошки рипнули під вагою усіх частин його тіла водночас. Толоз переступив через нього й усівся на діжку. Подивився на пляшки з пивом. Зняв шолом. Вилив пиво в шолом. І опустив у нього голову.

Паді зайшов і сів на підлогу в кутку, спершись спиною на стіну.

А тоді зайшов Нудль.

— Ну, що я можу сказати? Що я можу сказати?

— Не питайте в нас, — подав голос Бескид, — бо нам звідки знати?

— Це було божественно, — сказав Нудль. — А що з гномом? Він топиться?

Толоз, не виймаючи обличчя з шолома, простягнув руку, збив горлечко з пляшки й вилив з неї пиво собі на голову.

— Пане Нудль? — озвався Бескид.

— Так?

— Здається, нам треба поговорити. Самим. Ну, знаєте, як учасникам, між собою. Якщо ви не проти.

Нудль обвів їх поглядом. Паді дивився в стіну. Толоз булькотів. Бескид досі лежав на підлозі.

— Гаразд, — сказав він, а тоді бадьоро додав, — Паді, та ідея з безкоштовним виступом просто клас! Я візьмуся за організацію просто зараз, і ви зможете це зробити, щойно з гастролей повернетеся. Так. Ну, я...

Він розвернувся йти й зіткнувся з Бескидовою рукою, яка несподівано перекрила йому дорогу.

— Гастролей? Яких ше гастролей?

Нудль трохи дав заднього:

— О, та невеличких. Квірм, Псевдополь, Сто Лат... — він озирнувся на інших. — Вам таке хіба не цікаво?

— Потім поговоримо, — сказав Бескид.

Він виштовхав Нудля за двері й гримнув ними. З Толозової бороди крапало пиво.

— Гастролі? Ще три вечори отакого?

— А що не так? — спитав Асфальт. — Класно ж було! Усі раділи. Ви дві години грали! Мені їх доводилося зі сцени скидати! Ніколи не почувався таким... — він затнувся.

— З мене досить, — сказав Бескид. — Штука в тому, шо от я виходжу на сцену, сідаю й не знаю, шо гратиму, аж раптом Паді робить шось на тій свої... штуці, і от уже я бем-Бам-ча-ча-БЕМ-бем. Поняття не маю, шо граю. Просто одразу воно з голови мені в руки йде.

— Ага, — озвався Толоз. — У мене те саме. Я з сурми таке видуваю, що й не певен, що його туди вдував.

— Це якось не по-справжньому, — вів далі Бескид. — От шо я скажу. Ніби на нас грають, а не ми.

— Ти