Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Ну звісно, бо це німецькі кримінальники, — пояснив я.

— І що вони тут робили?

— Примусити кримінальників так сильно ризикувати, щоб вирушити на війну, могла лише велика сума грошей.

— Звідки тут гроші?

— Барон хіба не був багатий?

— Він відправив усі свої гроші до Берліна.

— Здається, не всі. Інакше цих хлопців тут би не було.

— Ходімо до будинку!

— Ходімо, тільки з чорного ходу.

— Чому?

— А якщо там залишився товариш нападників? Він же перестріляє нас, як перепелів!

— Так, Іване Карповичу, ви маєте рацію.

Ми обережно зайшли до будинку з чорного ходу, зброю тримали напоготові. Двері були виламані, злочинці, як і ми, не схотіли користуватися парадним. Ми обійшли всі кімнати по одній на першому поверсі, піднялися на другий.

— Тут нікого немає, Іване Карповичу, — сказав Зінов’єв.

— Мусить бути. Як не живий, то мертвий, — наполягав я.

Ми пройшли дві кімнати, а в третій, судячи з усього, — в робочому кабінеті барона, знайшли труп.

— Господи, Іване Карповичу, як ви здогадалися, що буде мертвий?

Штабс-капітан дивився на мене очима, повними потойбічного жаху. Люди схильні вигадувати щось страшне, коли не розуміють, що сталося. Якби Зінов’єв був трохи спостережливіший, то помітив би кров на ножі, який я йому показував. Навряд чи ці хлопці перлися через фронт зі скривавленим ножем, ні, вони скористалися ним десь тут. Тренувалися б на цьому молодому худому хлопцеві в костюмі для полювання. У нього на обличчі кілька синців і застиглий вираз жаху. Мабуть, перед смертю він зрозумів, що його уб’ють. Впевнений удар у серце. Так ударити може тільки людина, яка не вперше користувалася ножем.

— Що тут відбувалося? — Їх благородь злякалися.

— Ну, якби можна було допитати когось із них, то ми б дізналися про це точно. Але всі нападники мертві, тож нам доводиться тільки здогадуватися. Що ж, спробую припустити, що ось цей нещасний молодий чоловік вирішив розбагатіти. Для цього він зв’язався з досвідченими й дуже поганими людьми, пообіцявши їм щедру винагороду. Саме вона і примусила їх вирушити в ці болота, в тил ворожих військ. Але, прийшовши до будинку барона, вони не знайшли ані власника, ані того, що вони шукали. Про це свідчить відчинений сейф, який виявився порожнім. Через відсутність грошей або коштовностей розігралася трагедія, жертвою якої став цей бідолаха. Потім бандити спокійно пішли б собі, але несподівано приїхали ми. Вони зовсім не збиралися починати війну, але коли наше авто, що мало зупинитися, несподівано додало газу і поїхало геть, у них не витримали нерви. Вони почали стріляти і загинули. Десь так. Звісно, це тільки мої думки, але як усе відбувалося насправді, ми вже не дізнаємося.

— Здається, ваша версія, Іване Карповичу, цілком правдоподібна, — кивнув Зінов’єв. — Чорт, а ви ж таки талант! Чесно кажучи, я не вірив, що всі ті ваші пригоди були насправді! Бо вже занадто розумним і вмілим ви там вимальовувалися. Але тепер я бачу, що ви саме найкращий сищик імперії!

— Я вдячний вам за ці слова, але хвалити мене поки ще зарано. І подивімося ось цей альбом. — Я взяв із шафи великий альбом у шкіряній палітурці. Всередині були фотографії. Барон у війську, барон із товаришами, барон із селянами. — О, ось і покійний! — вказав я пальцем на фотографію, де був зображений хлопець, що стояв поруч із бароном. — Ви знаєте німецьку?

— Так, знаю.

— Почитайте, фотографії підписані. Хто був цей хлопець?

— Це Йоган Тельман, секретар барона, — доповів Зінов’єв.

— Ось звідки він знав про скарби!

Я ще подивився фотографії. Барон виглядав справжнім аристократом, із вусами, з породистим обличчям і спокійним упевненим поглядом.

— А оце хто? — Я вказав на гарненьку білявку, що стояла поряд із бароном.

— Зараз. Це Марі Косон, гувернантка. Так розумію, що француженка. Яка красуня! Барон був не дурень! — посміхнувся Зінов’єв.

Я перегорнув останні сторінки. Майже на всіх фото тепер була Марі, яка на останніх світлинах досить помітно роздобріла. Мабуть, хороше харчування. Повернув альбом на місце. Подивився робочий стіл барона. Всі ящики було зламано. Мабуть, злочинці розраховували знайти хоч щось. Підійшов до сейфа у стіні, оглянув його дверцята. Сейф не було зламано, його відчинили ключем. Забрали все цінне, залишивши якісь папери німецькою. Зараз вони розкидані на підлозі. Я звернув увагу на один красивий аркуш, на схожому я нещодавно писав свій заповіт, бо ж вирушав на війну і всяке могло статися. Аркуш було скріплено печаткою. Він містив два підписи. Один невеличкий, акуратний, чіткий, який буває у людей, що часто розписуються. Інший — великий, розкидистий, надмірно пишний. Він міг належати барону. Я майже впевнений був, що саме йому. На листі було написано «Wird». Обережно склав його і сховав у внутрішню кишеню.

— Здається, хтось їде! Вершники! — Зінов’єв схопився за зброю і кинувся до вікна. Я теж почув стукіт копит по бруківці. — Наші! — зрадів штабс-капітан.

Я визирнув. До палацу рухався козачий роз’їзд, який, мабуть, почув постріли з дороги. Хлопці тримали в руках рушниці і не поспішали. Ми вийшли до них. Помітивши офіцера, козаки зраділи і швидко наблизилися. Зінов’єв наказав сповістити штаб і передати, щоб надіслали нову машину і водія на стару.

— Пане штабс-капітане, я можу кермувати, якщо вона справна, — запропонував я.

— Та ну, як це так — найкращий сищик імперії за кермом, наче водій якийсь! — закрутив головою Зінов’єв. Наші пани вважали водіїв за візників, самі могли сісти за кермо хіба що на перегонах.

Козаки поїхали до штабу, ми залишилися чекати. Я здивувався з того, як заможно жив барон. Двоповерховий будинок на кілька десятків кімнат, складений з каменю, стіни у два лікті завтовшки, тепло тримав добре. За будинком був сарай, теж кам’яний. Перед домом дорога, потім травичка зелена і схил до ставка. На ставку причал та човен. За ставком парк. Усе доглянуте, підстрижене, порядок. Тільки в очі впадало, що на парапеті біля причалу бракує одної гранітної брили. Ота дірка, наче вибитий зуб у роті, муляла. Як це німці до такого дійти могли? Я аж пішов подивитися на те диво. Подивився. І доріжку до причалу, і місце, де парапет пошкодили, і човен. Потім повернувся до кабінету, ще раз погортав фотографії в альбомі. Вийшов.

— Іване Карповичу, та сядьте, відпочиньте, —