Читати книгу - "Смерть на Нілі"

Так щиро, так палко. Чи вона, Ліннет, те саме відчуває до Віндлзгема? Звичайно, ні. Можливо, вона ніколи ні до кого не матиме таких почуттів. Мабуть, це чудово – відчувати таке…

З відчиненого вікна долинув шум мотора.

Ліннет нетерпляче здригнулась. Це, певно, Джекі та її наречений. Ліннет вийшла їм назустріч.

Вона стояла у дверях, коли Жаклін і Саймон Дойл вийшли з машини.

– Ліннет! – кинулась до неї Джекі. – Це Саймон. Саймоне, це Ліннет, найпрекрасніша людина у світі.

Ліннет поглянула на високого молодого чоловіка з широкими плечима, блакитними очима, жорстким кучерявим каштановим волоссям, квадратним підборіддям і хлоп’ячою, чарівною, простою усмішкою…

Дівчина протягнула йому руку. Долоня Саймона була сильна й тепла… Ліннет сподобалося, як він дивився на неї – з наївним, щирим захопленням.

Джекі сказала йому, що вона чудова, і він, очевидно, думав так само.

Її охопило тепле й солодке відчуття сп’яніння.

– Хіба тут не мило? – спитала вона. – Заходьте, Саймоне, дозвольте мені гідно привітати свого нового управителя.

Повернувшись, щоб повести їх за собою, Ліннет подумала: «Я страшенно, страшенно рада. Мені сподобався хлопець Джекі, надзвичайно сподобався…»

І тоді щемлива думка: «Джекі пощастило…»

VIІІ

Відкинувшись на спинку плетеного крісла й позіхаючи, Тім Аллертон вдивлявся в море. Раптом він швидко зиркнув убік, на свою матір.

Місіс Аллертон була приємною сивою жінкою п’ятдесяти років.

Щоразу, дивлячись на сина, вона суворо стискала губи, щоб приховати велику любов до нього. Та цей трюк навіть незнайомців рідко міг обманути, а Тім усе прекрасно розумів.

– Мамо, тобі справді подобається Майорка? – спитав він.

– Ну, – не поспішала з відповіддю місіс Аллертон. – Тут дешево.

– І холодно, – додав Тім, ледь здригнувшись.

То був високий худий юнак з темним волоссям і доволі вузькою грудною кліткою. У нього була красива форма губ, сумні очі, нерішуче підборіддя й довгі тонкі руки.

Тім ніколи не мав міцної статури, а кілька років тому йому загрожувало виснаження організму. Усі знали, що він «пише», але друзям було відомо, що розпитувати його про літературну працю небажано.

– Про що думаєш, Тіме?

Місіс Аллертон була насторожена. Її сяючі карі очі дивилися з підозрою.

Тім Аллертон засміявся.

– Я думав про Єгипет.

– Єгипет? – у голосі жінки почувся сумнів.

– Справжнє тепло, рідна. Ліниві золоті піски. Ніл. Я хотів би побачити Ніл, а ти?

– О, я б із задоволенням, – сказала вона беземоційно. – Але Єгипет – це дорого, любий. Не для тих, хто рахує кожне пенні.

Тім розсміявся. Він устав, потягнувся. І раптом ожив, пожвавішав. У голосі чулася радість.

– Гроші – то моя турбота. Так, матусю. Невелика угода на біржі. Результати цілком задовільні. Я дізнався цього ранку.

– Сьогодні вранці? – різко перепитала місіс Аллертон. – Ти отримав лиш один лист, і він…

Вона замовкла й прикусила язика.

Тім на мить задумався: розсміятися йому чи розсердитись. Та веселий настрій узяв гору.

– Лист від Джоанни, – закінчив він холодно. – Саме так, матінко. Ти просто королева детективів! Знаменитий Еркюль Пуаро мав би добре наглядати за своїми лаврами, коли поруч ти.

Місіс Аллертон, здавалось, дуже роздратувалася.

– Я просто побачила почерк…

– І зрозуміла, що лист не від брокера? Саме так. Насправді я ще вчора отримав від нього повідомлення. Почерк Джоанни одразу ж кидається у вічі – слова розлізлися по конверту, наче павутина п’яного павука.

– Що пише Джоанна? Якісь новини?

Місіс Аллертон намагалася говорити буденно й спокійно. Дружба між сином і його троюрідною сестрою Джоанною Саутвуд завжди її дратувала. Не те щоб, як вона казала, «там щось було». Вона переконана, що нічого не було. Тім ніколи не мав до Джоанни ніжних почуттів, як і вона до нього. Їхнє взаємне тяжіння, здається, базувалося на плітках і великій кількості спільних друзів та знайомих. Обоє любили і людей, і поговорити про них. Джоанна вміла бути дотепною, навіть їдкою.

І не через страх, що Тім може закохатися в Джоанну, місіс Аллертон трохи напружувалася щоразу, коли Джоанна була поруч чи коли від неї приходив лист.

То було інше почуття, яке важко пояснити. Можливо, невизнані ревнощі через те щире задоволення, яке Тім відчував поряд із Джоанною. Син і мати були такі ідеальні компаньйони, що, побачивши його, захопленого іншою жінкою, місіс Аллертон завжди трохи тривожилася. Вона також припускала, що своєю присутністю в таких випадках вона ставила бар’єр між двома представниками молодшого покоління. Часто жінка заставала їх зануреними в розмову, яка з її появою швидко згорталася, і, здавалось, цю компанію приймали вимушено, як обов’язок. Звичайно, місіс Аллертон не любила Джоанну Саутвуд. Вона вважала дівчину нещирою, фальшивою та поверховою. Їй було дуже важко втриматися від того, щоб говорити про неї піднесеним тоном.

У відповідь на її запитання Тім витягнув лист із кишені та швидко його проглянув. Мати тим часом відмітила, що лист був доволі довгим.

– Нічого особливого, – сказав він. – Девеніші розлучаються. Старий Монті постане перед судом за водіння п’яним. Віндлзгем виїхав до Канади. Схоже, його надто зачепила відмова Ліннет Ріджвей. Вона таки збирається одружитися з тим своїм управителем.

– Це щось неймовірне! Він дуже неприємний?

– Ні, зовсім ні. Він з девонширських Дойлів. Без грошей, звичайно. Власне, він був заручений з однією з найкращих подруг Ліннет. Не дуже гарна історія.

– Я тут взагалі нічого гарного не бачу, – сказала місіс Аллертон, почервонівши.

Тім окинув її поглядом, сповненим любові.

– Я знаю, матусю. Ти не схвалюєш привласнення чужих чоловіків і подібні історії.

– За моєї молодості ми мали принципи. І це було дуже добре! А тепер молоді люди, схоже, думають, що можуть робити все, що завгодно.

Тім усміхнувся.

– Вони не тільки так думають, а й роблять те, що хочуть. Vide[7]Ліннет Ріджвей!

– Ну, як на мене, це огидно.

Хлопець підморгнув їй.

– Веселіше, мій консерваторе! Мабуть, я згоден з тобою! У всякому разі я ще не привласнив собі нічиєї дружини чи нареченої.

– Я впевнена, що ти б ніколи цього не зробив, – сказала місіс Аллертон, додавши із запалом: – Я виростила тебе належним чином.

– Отже, то твоя заслуга, не моя.

Він глузливо всміхнувся, склав лист і знову сховав. У місіс Аллертон промайнула думка, що він показував їй більшість листів, а з Джоанниних зачитував лише уривки.

Але вона відігнала негідну думку й вирішила, як завше, поводитись як леді.

– І як поживає Джоанна? – запитала вона.

– Та так собі. Пише, що