Читати книгу - "Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі"

Андрій підняв брови, сміючись разом із нею, але не міг не здивуватися її словам. Не знав, як реагувати на те, що вона щойно сказала.

— Слухай, — не зміг стриматися він, — ти ж казала, що рукавичка твоя. Але чим же вона тобі настільки дорога, що ти прямо так вдячна? Це просто рукавиця, ну.

Марта на мить замовкла. Її усмішка дещо згасла, і вона поглянула на Андрія з чимось непізнаним в очах, ніби намагаючись знайти правильні слова. Потім знову посміхнулась, але вже якось по-іншому — м'якше, таємничіше.

— Це не просто рукавичка, — сказала, затягуючи паузу. — Це ще й рукавички моєї бабусі. Ті рукавиці для мене особливі. Вони не лише зігрівають руки, але й нагадують про неї. Вона була дуже важливою людиною в моєму житті.

Андрій відчув, як серце стиснулося від цих слів. Побачив, що Марта щось приховує, щось більше за її легку усмішку. Вона наче виривалася зі своїх думок, не бажаючи відкривати більше.

Не встиг запитати більше. Марта швидко відвернулася, ніби намагаючись повернути розмову в інше річище.

— Ну все, давай швидше йти, — сказала вона, знову посміхаючись. — Потрібно розв’язати ці питання. Я тебе до батька проведу, а там подивимось, що можна зробити.

Андрій не наважився продовжити розмову, хоча йому стало цікаво, чому саме ці рукавички для неї такі важливі. Можливо, це було щось більше, ніж просто річ з минулого. Відчув, що зараз не найкращий момент для питань, особливо коли і так все здається непростим. Тому вирішив мовчати, даючи їй можливість зберігати свою таємницю.

Поки вони йшли, Марта дістала телефон із кишені свого яскраво-жовтого пуховика. Андрій, поглядаючи на неї, помітив рішучість у погляді.

— Досить чекати, — сказала вона, ніби виправдовуючись перед собою. — Я знаю, що мій батько зайнятий, але йому потрібен кур’єр, а тобі потрібна робота. Час діяти.

Вона швидко набрала номер. Андрій спершу хотів було щось заперечити, але Марта підняла руку, закликаючи до тиші.

— Привіт, тату! — її голос був водночас теплим і діловим. — У мене для тебе новина. Знайшла тобі кур’єра. Так, просто зараз. Ні, не питай, просто довірся мені. Можемо зустрітися? Чудово, ми якраз поряд із офісом. До зустрічі!

Вона вимкнула телефон і повернулась до Андрія, задоволено усміхаючись.

— Ну, все вирішено. Пішли.

— Що, прямо так? — здивувався Андрій. — Ти ж навіть не пояснила йому нічого.

— А навіщо? — Марта знизала плечима. — Тато вміє швидко оцінювати людей. Якщо ти йому підійдеш, значить, робота твоя. А якщо ні — ми знайдемо інший варіант.

Андрій не встиг відповісти, бо Марта вже впевнено рушила вперед. Його трохи бентежила її впевненість, але водночас це змушувало і його мобілізуватися. Усі дії дівчини здавались легкими, навіть тоді, коли йшлося про серйозні речі.

Офіс її батька знаходився в невеликому триповерховому будинку в центрі міста. Вхідні двері прикрашала акуратна табличка з назвою. Всередині було тепло, пахло кавою, а працівники, яких він побачив, здавалися зосередженими на своїх справах.

— Чекай тут, я його покличу, — сказала Марта, залишивши Андрія в невеликій приймальні.

Він почувався трохи ніяково, очікуючи зустрічі. У голові роїлися думки: «Чи виглядаю я достатньо переконливо? Що, як я йому не сподобаюсь?» Але він швидко заспокоїв себе. Нічого не втратиш, спробуй.

За кілька хвилин Марта повернулася разом із середнього зросту чоловіком у строгому костюмі. Її батько виглядав діловим, але на обличчі грала легка усмішка.

— То ви той, про кого мені щойно говорила Марта? — запитав, простягаючи руку. — Олександр Іванович. Радий познайомитися.

Андрій стиснув його руку, намагаючись виглядати впевнено.

— Андрій. Дуже дякую, що погодилися мене прийняти.

— Ну що ж, ходімо до мого кабінету, поговоримо, — сказав Олександр Іванович, жестом запрошуючи його йти за собою.

Марта підморгнула Андрію на прощання й залишила їх. Він зробив глибокий вдих і рушив за її батьком, сподіваючись, що ця зустріч стане початком нового етапу його життя.

Олександр Іванович уважно подивився на Андрія, поки вони сиділи у просторому, але скромно оформленому кабінеті. На столі стояли фотографії Марти та ще кількох членів сім’ї, поряд акуратно лежав стос документів. Чоловік зручно влаштувався у своєму кріслі й почав розмову з простого запитання:

— То, Андрію, розкажіть трохи про себе. – вислухав відповідь і продовжив: - Чудово, тепер я знаю, що ви філолог за освітою. Що змушує вас погодитися на роботу кур’єра? Це ж, скажімо так, зовсім не за спеціальністю.

Андрій, трохи хвилюючись, зітхнув і вирішив відповісти прямо.

— Ви маєте рацію, це не те, на що я сподівався, коли навчався. Але зараз для мене це не питання престижу чи реалізації в професії, а питання виживання. Я щойно втратив роботу, мене попросили виселитися із гуртожитку, і я опинився в ситуації, коли кожна можливість важлива. Мені потрібна стабільність, щоб знову стати на ноги.

Олександр Іванович кивнув, не перебиваючи. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах читалася зацікавленість.