Читати книгу - "Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі"

Парк був засипаний снігом, як у казці. Високі дерева стояли нерухомо, вкриті інієм, а тиша навколо здавалася майже дзвінкою. Андрій штовхав ногами сніг на доріжці, думаючи про те, що цей Новий рік він зустріне безробітним і без даху над головою.

Робота у невеликій редакції, де він працював коректором, несподівано закінчилася: компанія оголосила про скорочення. І хоча це була зовсім не мрія його життя, він цінував цей заробіток. А тепер і ця опора зникла.

Учора ввечері він отримав ще одну «радісну новину»: йому потрібно звільнити кімнату в гуртожитку до кінця тижня. Андрія пустили жити туди неофіційно, за доплату, адже він уже не був студентом, а тепер це виявилося незручним для адміністрації напередодні чергової перевірки. Нові перевіряльники чомусь відмовилися закривати очі за подяку у конверті.

«Чудовий фінал року», – подумав гірко, зупинившись біля старої лавки, яка стояла напівзасипана снігом. Андрій мимоволі сів на неї, щоб трохи перепочити. З кишені витягнув облізлий конверт із зарплатою – останньою, яку йому вдалося заробити в цьому році. Грошей небагато, вистачить лише на кілька тижнів життя.

Потер долоні й помітив на лавці поруч яскраво-синю вовняну рукавичку, що лежала на снігу. Зовсім нова, ніби її тільки-но купили. Андрій повільно взяв її до рук і відчув тепло: рукавичка була ще трохи тепла, немов нещодавно хтось загубив.

— Ну що ж, хтось, здається, втратив не лише рукавичку, а й частину свого настрою, – пробурмотів він собі під ніс, подумки проводячи паралель з власним життям.

Довго дивився на рукавичку, наче шукаючи в ній приховане послання. Врешті-решт, поклав її до кишені й підвівся. «Можливо, ця дрібниця – шанс на щось хороше. Або просто знак, що й мені треба не здаватися», – подумав Андрій і рушив додому, не знаючи, що ця маленька знахідка змінить його життя.

Повернувся в гуртожиток, у свою тимчасову кімнату, яку давно вже вважав домом. Кімната була маленькою, але доглянутою. Книжкові полиці зібрані власноруч із кількох дерев’яних ящиків, на яких стояли акуратно розставлені книжки, блокноти й кілька ручок, складених у стару керамічну чашку. На столі – єдина рослина в горщику, подарунок одногрупника, яка ледь трималася через зимовий холод, але вперто зеленіла. Просто як він сам. На кріслі, рівно складений, лежав його світло-сірий светр, яким він укривався вечорами.

Андрій увімкнув настільну лампу, що заливала кімнату м’яким теплим світлом, і зітхнув. На плиті стояла каструлька з супом, що залишився з учора. Він нагрів її, пересипав у тарілку й повільно, майже машинально, повечеряв, дивлячись у стіну. У голові вирували думки: треба швидше підготувати нові резюме, надіслати їх хоча б у п’ять місць.

Після вечері дістав ноутбук, поставив його на стіл, але перш ніж почати, вирішив перевірити телефон. Бо шеф обіцяв поспілкуватися з іншими профі на предмет вакансій для нього. Запустив руку до кишені пальта – і пальці натрапили на щось м’яке. Рукавичка.

Андрій витягнув її й поклав перед собою. Вона здавалася зовсім новою: чиста, яскраво-синя, з акуратними швами. Провів пальцем по гладкій вовні й задумався. Зрештою, навіщо її взяв? Міг би просто залишити на лавці. Чи покласти на видному місці в парку, раптом власник повернеться шукати?

Він крутив рукавичку в руках, відчуваючи, як у голові виринають нові питання: а якщо вона належить комусь, хто її дуже цінує? Якщо це подарунок? Може, її втратила дитина, і зараз мама десь шукає її, бо мала плаче? А він собі забрав як символ власної втраченості, розгубленості.

«Дивно, але ця річ викликає відчуття, ніби не випадково опинилася в моїх руках», – подумав Андрій і всміхнувся сам до себе. Втім, одразу відкинув цю думку як нереалістичну.

Вирішив зробити фото. Можливо, є шанс повернути її власнику. Якщо вже не може допомогти собі, то хоча б поверне комусь цю дрібницю. «Може, так і почну рік із чогось доброго», – подумав, запустивши камеру на телефоні.

Андрій зробив кілька фотографій рукавички. Від першого кадру, знятого поспіхом, відмовився: занадто темно. Вирішив підсунути лампу ближче, додав трохи тепла у світло. Потім поклав рукавичку на фон із дерев'яної поверхні столу — виглядало навіть естетично. Зробив знімок збоку, з акцентом на акуратний шов, і ще один зверху, щоб синя вовна виглядала яскраво.

Задоволено глянув на знімки, вибрав найкращий і відкрив свою групу у соцмережі. Колись створив її для мешканців їхнього невеликого містечка, щоб публікувати корисні новини й іноді трохи піднімати настрій. Група була активною, і з часом Андрієві навіть почало подобатися те, як люди там обговорюють різні події.

Завантажив фото і підписав коротко:

«Знайшов синю рукавичку сьогодні вранці у парку біля лавки. Шукаю власника! Або власницю. Якщо ніхто не відгукнеться, вважатимемо, що це символ року, який треба завершити з теплом. Напишіть у коментарях, якщо впізнали!»

Залишивши пост, Андрій закрив ноутбук і ліг на своє вузьке, але завжди охайно застелене ліжко. Постіль пахла свіжістю — він недавно прасував білизну, бо не міг засинати в хаосі навіть у важкі дні.

Погасив лампу й заплющив очі, але сон не приходив. Думки поверталися до завтрашнього дня. Його чекала розмова з комендантом гуртожитку, пошуки нової роботи, складання та розсилка резюме, що чомусь лякало більше, ніж будь-що інше.

Згадав про рукавичку. «Для чого я її взяв? Це ж просто річ. Але чомусь... було шкода залишити її там. Може, хтось зараз теж переживає не найкращі часи, і ця рукавичка важлива для нього?»