Читати книгу - "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"

Врешті заспокоївшись, вирушаю з легким серцем спати, а будять мене майже опівдні яскраві сонячні промені, що прослизнули в кімнату через незашторене вікно.

Події вчорашнього згадуються з рваними туманними клаптями, поселяючи в душі одночасно і тривогу, і якусь несподівану радість. І якщо про радість я, коли вмиваюся, починаю здогадуватися ― тепер ми з Назаром офіційно зустрічаємося, то тривога продовжує залишатися таємницею за сімома печатками, поки я не переводжу погляд на дзеркало.

Качаю головою, уважно стежачи за рухами свого двійника, але Інга із задзеркалля виявляється слухняною дівчинкою і повторює все точно за мною. Це все мені вчора здалося? Полегшено зітхаю, але все ж таки, чистячи зуби біля умивальників, час від часу кидаю насторожений погляд на своє відображення.

А потім ще пару разів здригаюся, проходячи по кімнаті й помічаючи рух у дзеркалі на тумбочці. Тривога наростає, замість того, щоб вгамовуватись. Хапаю телефон і судомно набираю маму.

─ Привіт, дитино! ─ після кількох гудків бере трубку. ─ Щось трапилося?

─ Чому одразу трапилося? ─ нервово соплю. ─ Може, я просто скучила, і поговорити вирішила.

─ Скучила, ─ хмикає. ─ Вчора ж лише посадили на електричку. Коли встигла?

─ Ти що не рада мене чути?

─ Рада, звичайно, ─ розумію за голосом, що вона посміхається. ─ Але я теж була молодою та безтурботною і чудово знаю, що перші дні після позбавлення від довгої нав'язливої ​​батьківської опіки витрачаються зовсім не на розмови з предками.

Хихикаю у відповідь, легко здогадуючись, про що вона каже. Як же добре мати батьків, які настільки розуміють. Падаю на ліжко, вдивляюсь у білу, свіжопофарбовану стелю.

─ Та ні, мам, все насправді добре… Просто… уточнити хотіла свою дату народження, ─ злегка зам'явшись, відповідаю.

─ Ось так новина! У паспорті подивися. Чи ти його втратила?

Ну, ось навіщо одразу думати про погане?

─ Ні, не втратила. А вона справжня? ─ нарешті, питаю те, що насправді хвилює.

─ З чого таке питання? ─ миттю серйознішає мама. 

А я судомно намагаюся придумати причину моєї цікавості. У мізках суцільна каша, думки проносяться невловними ящірками, так і намагаючись сховатися від мого пильного ока. Щось негусто у мене з ідеями.

─ Та просто ми тут із дівчатами про знаки зодіаку читали, ─ кажу перше, що спадає на думку. ─ І мені сказали, що за характером я зовсім не схожа на лева.

─ Так, Інгусю, ─ мнеться мама. ─ Дату ми насправді не знали, у дитбудинку тобі її придумали нянечки, визначивши на око твій приблизний вік. Але не думаю, що помилка аж надто велика, плюс-мінус один місяць. Це важливо?

У її голосі чується хвилювання.

─ Ні, мамуль, ― запевняю її. Ще не вистачало, щоб вона себе почала в чомусь звинувачувати. ─ Просто стало цікаво. Гаразд, па-па…

─ Па-па, рідна. Ти ж пам'ятаєш, що ми з татом тебе дуже любимо? ─ таки заспокоюється.

─ А я вас! ─ звично відповідаю і кладу трубку.

Невже збіг?

─ Ну що, переконалася? ─ голос із настільного дзеркала змушує здригнутися від несподіванки.

Повільно сідаю на ліжку і беру з тумбочки кругле настільне дзеркальце.

Інга в ньому зверхньо посміхається.

─ Чого ти хочеш? ─ підозріло мружусь.

─ Фі, як грубо, ─ надує губи моя співрозмовниця. ─ Я тобі допомогла вчора, а ти навіть не спромоглася спасибі сказати…

─ Спасибі, ─ похмуро повторюю за нею. Розуміти б ще, за що я дякую і знати, у що мені подібна доброта виллється...

Задзеркальна Інга веселіє буквально на очах, знову розпливаючись в посмішці.

─ Ну, що робитимемо? Які в тебе плани?

Ось прямо візьми їй і розкажи!

─ Сніданок приготувати, а потім на побачення піти. Мене Назар запросив, ― незрозуміло чому вивалюю їй все задумане на сьогодні.

─ Побачення? Чудово! ─ вигукує двійник. ─ Удачі тобі! Я постараюся бути поряд...

─ Спасибі, ─ відповідаю і хочу відмовитися від подібного піклування, але на мене вже дивиться моє звичне відображення.

Знизую плачами й беруся за готування.