Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ну, то й ходім.

***

Фредова контора була завелика як для космічної станції, але панував тут дух затишку: шкіряної оббивки на меблях та добренної кави. Господарів сейф на стіні весь був із титану й товченої криці, мов рямця з якогось стародавнього фільму. Настінний екран позад його письмового стола показував скелети трьох кораблів, що перебували на стадії будівництва. Їхній дизайн — неоковирна, зате вкрай функціональна велич. Мов найбільші в світі молоти. Були то початки військового флоту, будованого на спецзамовлення ОПА. Голден знав, чому їм так кортіло витворити власні збройні (оборонні, звісно) сили. Але, будучи чудово обізнаний з усім, що відбулося протягом останніх років, він мимоволі усвідомив: це ж так людство, переживаючи свої травми, засвоює уроки власних по­милок.

— Кави? — запитав Фред. Уловивши кивок капітанової голови, заторохтів кавовим причандаллям на бічному столику та хутенько й скухторив на дві чашки. На тій, котру він простяг Голденові, майже вибляк фірмовий знак: розкреслене коло ОПА; не всяк і роздивився б, що воно там за пляминка.

Голден однією рукою взяв ту чашку, а другою махнув у напрямку екрана.

— Скільки ж часу на це?

— Поки що розраховуємо на пів року, — відповів Фред і, крекнув­­ши по-старечому, плюхнувся у своє крісло. — А мо’, й на довічне? Ще півтора року — й годі буде впізнати соціальні структури людства у цій галактиці.

— Розсіється. Діаспора.

— Хочеш так це назвати, то й по-твоєму буде правильно, — покивав головою Фред. — А я називаю це розхапуванням ділянок ґрунту. Всі фургони мчать на землю обітовану.

Добра тисяча світів відкрилася людству: хапайте-розбирайте! Усі, хто де сидів: на якій планеті, чи станції, чи там скелі цієї сонячної системи — сторчголов летять, аби встигнути запопасти свій шмат. А вдома, у рідній системі, три уряди наввипередки змагаються, хто швидше та більше набудує військових кораблів, аби все це уконтролювати.

Тут на одному з оперованих кораблів так яскраво спалахнула зварка, аж монітор потьмянів.

— Весь той кошмар, що потряс Ілус, це просто засторога — навздогад близької загибелі багатьох-багатьох людей, — мовив Голден. — Та чи хоч хто це вчув? Чи дослýхався?

— Свята правда. Та й ти ж добре знаєш, як земельна лихоманка була потрясла Північну Америку.

— Авжеж, — буркнув, сьорбнувши ще Фредової кави, Голден. Смакувала та кава розкішно — на Землі ж бо вирощена! Привілей — тільки для найвищого рангу. — Знаєш, я виріс у Монтані, то й добре втямив твій натяк щодо фургонів. Там люди й досі хизуються всім отим прикордонським лайном, от ніби це вони тільки допіру його пережили-пережували.

— Тоді ти знаєш, яку безодню трагедії несе в собі міфологія проголошеної людині лихої її долі. Стільки тих фургонів не доїхало до омріяного краю. А скільки тих, що все-таки добулися туди, мусили задешево гарувати на багатих фермерів та прокладати залізниці.

Голден смакував кавою та спостерігав, як будуються кораблі.

— А що й казати про тих, що жили там до того, як завидніли на обрії перші фургони, аби заразити місцевих новою модною по­шестю. І ця наша версія галактичної долі не усуває анічого розвиненішого за ящірку-дражнилку.

— Можливо, — закивав Фред головою. — Принаймні так нам видається поки що. Але вчені експедиції обстежили ще далеко не всі оці тисячу триста нових систем. І хтозна, на що ми там іще натрапимо.

— А на такі штуки, як роботи-вбивці та на термоядерні реактори завбільшки з континент, котрі тільки й дожидають, коли хто-небудь клацне вимикачем, аби пожбурити пів планети в космос, — якщо пам’ять не зраджує.

— Це якщо виходити з нашого досвіду на одній-єдиній планеті. Але ж на інших можуть чигати й ще моторошніші чудиська.

Голден стенув плечима й допив останній ковток своєї кави. Фредовими устами таки й справді глаголила сама істина. Що так, то так: поки не ступить людська нога на всі ті світи, немає ані краплі знаття, що ж воно там сидить, чигає на тебе. От ринули туди, на небачені планети, свіжоспечені колоністи, а жодне ж із них зеленого поняття не має, з чим там здибається.

— Авасарала розчарувалася в мені, — поскаржився Голден.

— Вона? Так, — погодився Фред. — Але тільки не я.

— Щось знову на мою голову?

— Сам розсуди: стара пані хотіла, щоб ти туди припхався тільки для того, щоб усім-усім у сонячній системі показати, яке воно там жахіття. Аби ти їх так налякав, щоб вони терпляче діждали, поки уряд скаже їм: усе гаразд, налітайте! Аби вона й далі все-все контролювала.

— Але ж то було там таки справжнє страхіття, — мовив Голден. — Невже я не всіх у цьому переконав?

— Та переконав. Але ж пережили те якось. І нині Ілус готується засипати тутешні ринки літієвою рудою. Ілусяни розбагатіють. Можливо, й недовго вони так винятково розкошуватимуть, але, поки ще до того, жадібні шукачі нових клондайків обліплять усі ті нові світи, мов мухи мед.

— Я вже й не знаю, чи міг би вчинити якось інакше.

— Та ніяк, — погодився Фред. — Але ж Авасаралі з марсіянським прем’єром Смітом та з рештою політичних желеподібностей так-то кортить загнуздати весь цей рух. А ти постарався так учинити, щоб нічого того в них не вийшло.

— Ну, а ти ж тут чого тішишся — бігаєш із коряком, коли не твоє мелеться?

— А того, — відказав, либлячись на всі свої тридцять два, Фред, — що я й не беруся все це вконтролювати. І виходжу з такого конт­ро­лю. Бо граю задовгу партію.

Голден підвівся й налив собі ще чашечку такої делікатесної Фредової кави.

— Он чого тобі треба: втягти й мене у ці справунки! — проказав він, підпираючи одвірок біля кавнички.

— Я маю на плечах своїх станцію Медіна — самодостатній корабель, повз який має пройти всяк, кому треба проскочити крізь кільця, і який наділяє мішками насіння та аварійними тентами всіх, хто цього потребує. Ми недешево продаємо тепличний ґрунт і фільтри для води. Кожна колонія, котра тільки виживе, завдячуватиме — почасти — цим нам, нашій допомозі. Отож коли настане час зладнати якесь галактичне там