Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Таймер довів відлік часу до двох секунд, потім до однієї.

Коли ж настав нуль, відбувся й другий удар. Філіп і не розгледів, як гахнула скеля. Мов вольфрамовий набій, пролетіла вона так блискавично швидко, що людському оку й не встежити. Але Філіп побачив, як здійнялася хмара пилу, мов які демони там розхурделились, а тоді пройшлася така потужна ударна хвиля, що її можна було зауважити і в тій ледь помітній атмосфері.

— Тримайтеся! — сказав Філіп, хоч і не було тут від чого остерігати. Та й прив’язані всі були так міцно, що міцніше й бути не може. Якби густіша атмосфера, то всі вони, звісно, й загинули б. А так — ну мов перший шквал звичайної бурі. Ааман ойкнув.

— Проблема? — спитав Філіп.

— Та марсіянська скеля підошву пробила, — пояснив Ааман. — Боляче!

А Джозі йому співчутливо:

— Скажи їй спасибі, що півника не відбила тобі.

— Та я не скаржусь, — відказав Ааман. — Жодних нарікань.

Ось і вичерпався паливний запас ракет, що несли риштовку. Гравітація прискорення відпала. Далеко внизу, під ними, корабельні спіткала загибель. І вже ніде не видно було там жодного вогника. Навіть пожежі ніякої. Філіп звернув погляд на яскраву пляму галактичного диску, що й їм присвічував. Але був там і не зоряний один вогник — то палав шлейф викидів «Пелли», що поспішала підібрати заблукану частину свого екіпажу. Але не Чучу. Але не Ендрю. Філіп і сам чудувався, чом йому не болить утрата двох людей з його команди. Його першого бойового рою. Свідчення того, що він годен виконати справжнє завдання, зі справжніми ставками життя й смерті, — годен чисто виконати.

І не думав про це говорити. А чи й сказав? А чи тільки зітхання зірвалося з уст? Але Мірал хихотнув.

— Усе гаразд, Філіпіто, — сказав старший чоловік. І за мить додав: — Вітаю з днем народження! Не забув?

Філіп Інарос здійняв руки догори, дякуючи. Це був його п’ятнадцятий день народження.

Розділ перший. Голден

За рік після тих нападів на Каллісто, мало не за три по тому, як він зі своєю командою був вихопився в путь на Ілус, і десь за шість днів по тому, як вони повернулися звідтіля, Джеймс Голден плавав собі в космічному просторі біля свого корабля й спостерігав, як механізм-кораблеріз розтинає того надвоє. Вісім туго нап’ятих, мов струни, тросів тримали «Росинанта» між стін доку. А док той був лиш один із численних секцій масивної сферичної ремонтної озії, що загніздилася на станції Тайко. Навколо них у кілометровому радіусі тієї сфери приліпилася тисяча інших ремонтних проєктів, але Голден не відривав очей від свого улюбленця — тільки на нього й дивився.

Ось механізм припинив свою різанину й відчахнув чималий шмат зовнішнього корпусу корабля. Очам капітана відкрився кістяк корабля: міцні ребра, обплутані плетивом дротів-кабелів, крізь яке завидніла друга шкіра — внутрішня обшивка.

— Ого! — мовив Фред Джонсон, підпливаючи до Голдена. — Ну й задовбав ти свою конячку — мало не на смерть.

Фредові слова, хоч як їх сплющили-спотворили переговорні пристрої двох скафандрів, прозвучали все ж досить-таки дошкульно для Голдена. Воно було, звісно, приємно, що той Фред, формальний керівник Об’єднаного Поясу Астероїдів, а отже, один із трьох наймогутніших, на всю Сонячну систему, людей, особисто вділив якусь увагу його кораблеві. Одначе Голден почувся мовби синочком, над яким навис батечко, аби допевнитися, чи впорався нащадок із домашнім завданням — чи не напартолив на найгіршу оцінку.

— Внутрішня гірка зігнулася — в таку дугу, що ні в яке угугу! — пролунав у їхніх шоломофонах ще й чийсь третій голос. І вигулькнуло кислобезвиразне обличчя Сакая: це ж його призначено головним інженером станції Тайко після загибелі Саманти Розенберґ під час лихої події, яку нині називали Інцидентом повільної зони. Сакай моніторив усі ремонтні роботи зі свого офісу поблизу, покладаючись на численні камери та рентгенівські сканери.

— І як це ти довмівся ще й отаке вкоїти? — не вгамовувався Фред, показуючи на рейкотрон, простертий рівненько понад кілем кораб­­ля, на всю його довжину. Неозброєним оком видно було, як плачевно зігнулись рейкотронові опори.

— Та чи ж не розказував я тобі, — обурився Голден, — як там, над Ілусом, довелося нам і так, і сяк сіпати нашого «Росі», аби раз по раз підтягувати ваговоза «Барбапікколу» на вищу орбіту над тою планетою?

— Ну-ну, добряче поглумилися ви над своїм кораблем, — понуро, без тіні гумору, сказав Сакай. — Воно б то можна підремонтувати декотрі з цих підпірок, але я ладен побитися об заклад, що там, у сплаві, є повно мікротріщин. Тож найкраще було б усі ті підпори замінити.

Фред свиснув:

— А це виллється в добрячу копієчку!

Проводир ОПА то спонсорував-патронажив екіпаж «Росинанта», то ні, й наразі Голден міг тільки сподіватися, що в цей момент Фред не ухилиться — проспонсорує. Хистка, ненадійна залежність, але... Без знижки для «ВІП-клієнта» загальний ремонт був би чи не удвічі дорожчий... Вони б і стяглися на таке, але кому хочеться лишитися з порожнім гаманцем?

— А ще ж у зовнішньому корпусі забагато абияк залатаних дірок, — незворушно провадив Сакай. — Внутрішній, з виду, наче в доброму стані, та ми прочешемо його густим гребінцем, аби допевнитися, чи й там немає протягів.

Голден почав був доводити, що у тій зворотній мандрі від Ілуса дехто й задихнувся б від браку повітря, якби внутрішній корпус сифонив, але хутко й прикусив язика. Бо й справді: навіщо затятим сперечанням розпікати чоловіка, від якого нині залежало, чи й надалі Голденів корабель літатиме? Подумалося йому, яка лукава посмішка в Сем... а ще ж ця звичка приправляти критику дурістю! Відчув, як стислося щось за грудиною. Літа! А скільки горя — цілі гори сипалися на нього...

То тільки й зронив:

— Дякую!

— Але на це піде не день, не два, — застеріг Сакай. Механізм-­ремонтник перелетів на газовому струмені на іншу частину кораб­­ля, присмоктався намагніченими своїми підошвами до обшивки на новому місці, й уже там запалахкотіло: то він почав вирізувати нову порцію зовнішнього корпусу.

— Летімо до мого офісу! — запропонував Фред. — У моєму віці та простирчати отак довго в космосі — це я міг би дозволити собі хіба що в евакуаційному костюмі.

Відсутність атмосфери й тяжіння надзвичайно полегшувала