Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

«Можеш! Стань моєю дружиною!» - він навіть не спробував приховати мрійливу усмішку.

- Не знаю. – натомість, відповів хлопець.

Він був не готовий поки відкривати їй серце. Але піддавшись пориву, пересів на траву до неї, підігнувши ноги. Вона навіть не здригнулася коли він швидко обійняв її та відсунувся.

- Дякую за турботу.

- Все владнається. Лью ж казав, що є ймовірність, що їм вдалося втекти! Мерлін обов'язково тобі допоможе, тільки закриє Тріщину! Мерлін дуже могутній чарівник, він багато чого може!

- Але в цьому він мені не допоможе. - спробував відвести від неї погляд Альбрехт, але очі не хотіли коритися йому. Якась частина його хотіла знайти у ній те, що він колись так цінував у жінках. Що його колись закохало у Клару. Рада була першою його кращою подругою, але кохання до неї було, як тягар. Щось у ній було не так.

- Ти помиляєшся! Мерлін - Великий герцог. Він має багато зв'язків! І тим паче він же твій брат! Альбрехт, тільки попроси…

Альбрехт проковтнув слину. Він намагався не подати виду, що половина її слів пролетіла повз вуха. Розуміння того, що його дратувало прийшло несподівано.

«Мерлін, допоможе! Мерлін, великий чарівник! Мерлін – твій брат! - Альбрехт відчув, як внутрішні органи зводить судорога. - До біса Мерліна, я і сам можу провести пошуки! Якщо вони, звісно, матимуть хоч якийсь результат…»

Його дратувала згадка про брата, наче той був його суперником. Всередині щось ворухнулося і на мить очі хлопця стали кольору золота. Може він поки не був впевнений, чому раптом закохався. Але віддавати її кому-небудь більше не хотілося. Раніше Альбрехт за собою цього не помічав.

- Вибач. Мені треба подумати. – кинув він, та піднявшись на ноги пішов геть.

Рада провела хлопця здивованим поглядом. Вона розуміла різкі зміни його настрою, бо не кожен може витримати те, що впало на його долю. Але коли він від неї відгороджувався вона відчувала ніби зовсім нічого не варта. Це дратувало. Бо вона працювала над собою. Їй звалилося з неба лише знамените прізвище. Усе інше вона здобувала сама.

Але більше всього дратувало те, що вона збиралась зробити. Рада повернулася до місця де стояв її кінь. Їй вже нічого було робити на руїнах.

* * *

Прибігши до озера, хлопець упав навколішки на зарослу травою кам'яну бруківку. Упустивши голову на долоні, молодий чарівник заплакав. Більшого він не міг собі дозволити. Він знав, що вона йому відмовить! Справа навіть не в проклятті. Вона відчуває до нього лише подяку та жаль. Саме це найчастіше було в її очах.

«Чорт, чорт! Навіщо? Адже все було добре!» – обличчя подруги намертво в’їлося у свідомість, кров кипіла.

Альбрехт раптом розсміявся, розуміючи, в якій дурній ситуації опинився. Адже спочатку на він дух не переносив Раду. Зарозумілу, брехливу. Але незабаром вона стала його найкращою подругою. Його підтримкою та опорою. Найріднішою людиною в цьому світі...

Він розумів, що вони не можуть бути разом. Але нічого вдіяти з собою не міг. Альбрехт настільки поринув у свої переживання, що не помітив, як з води з'явилася срібляста голова дівчини.

Смикнувшись, хлопець змахнув долонею сльози.

- Не бійся мене! Я друг! - голос Леді Озера звучав, як дзвіночки. - Я, Нерісса - Леді Озера Резенфорду!

Альбрехт так і лишився сидіти з відкритим ротом.

- Я… я про тебе чув! - вимовив хлопець, впоравшись з першим шоком. – Мені Рада розповідала про Леді Озера у її школі!

Дівчина посміхнулася, вийшовши з води до пояса.

– Це була інша! Ми, Леді Озер живемо довго, але й нам триста років, це багато!

- То правда? Тут стоятиме чарівна школа? – думки про непотрібне кохання замінила звичайна цікавість.

- Так! Я бачу тебе щось мучить! Говори, я можу допомогти!

- Навряд чи! Мені б хотілося дізнатися більше про цю школу! А Раду я не хочу питати.

- Тебе цікавить Вольфрам? - усміхнулася дівчина.

- Так. – кинув хлопець прикусивши губу. Нікуди думки не ділися…

- Ти хочеш побачити факультет, на якому навчалася Рада! Я можу зазирнути у майбутнє! Але лише на сім років уперед! До цього моменту «Резенфорд» буде вже збудовано!

- Звичайно, мені було цікаво побачити замок за який вона стільки розповідала. Але не тільки через це.

Нерісса заплющила очі, щоб заглянути в майбутнє їй знадобилося кілька секунд. Потім вона взяла його за руки, та почала говорити.

- Я бачу великий замок із чарівною білою кладкою! З шістьма вежами та чотирма поверхами! На кожному висять картини, квіти, класи світлі, просторі. Від замку йде дорога, з чотирма розгалуженнями до гуртожитків. Вольфрам – один із найкрасивіших. У ньому буде кілька будинків, де житимуть хлопці та дівчата.

Описуючи гуртожиток, Нерісса ні словом не сказала про те, хто буде засновницею Вольфрама.

Альбрехт закривши очі ніби перенісся на кілька років уперед, у ті дні, коли школу вже буде добудовано. Перед його поглядом неслися розмиті образи будівель.