Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

- Знаєш, Ал... Я тепер розумію… Яких цілей не ставили, які райдужні плани не малювали, війна все одно залишається війною. Я раніше думала, що це може бути десь, але не поруч зі мною! Я дивилася по телевізору і нічого не відчувала! Розумієш? – Рада зітхнула. – Усі ці цифри: загиблі, поранені, зруйновані будинки, скалічені долі! Я ставилася до цього спокійно! Мене не торкалася чужа війна, чужі біди!

- Я тебе розумію! І що ж ти збираєшся робити? – спитав хлопець, зазирнувши в її сині, як глибини океану, очі.

- Я зроблю все, що в моїх силах, щоб закрити Тріщину! А далі... Мерлін, мудрий правитель, він покладе край цій війні.

- Я в цьому не сумніваюся, Радо. – Альбрехт  притлумив бажання ще раз її обійняти. - Знай: яке б ти не ухвалила рішення, я завжди підтримаю тебе!

- Дякую! Мабуть, для цього і потрібні друзі! Мені тебе не вистачатиме у двадцятому столітті! - усміхнулася вона.

Альбрехт відчув, як у горлі став клубок.

«Ні! Ні! Тільки не йди! Тільки не йди! – кричав його внутрішній голос. – Тільки не кидай мене!» - він не міг втратити її зараз.

- Ти скоро повернешся додому! – Альбрехт спробував невимушено посміхнутися.

Рада замислилась.

- Повернуся! Тільки знайду маму.

Їхню розмову перервав вершник, що несподівано з'явився на дорозі. Альбрехт обернувся, оголивши до половини меч.

- Альбрехт Шліман? Мені сказали, що ви тут! У мене до вас справа! - зупинивши коня, чоловік зістрибнув на землю. - Ще пам'ятаєте, ви посилали мене до Рамплура?

Альбрехт сховав меч у піхви.

- Рада, почекай! Мені треба з ним поговорити!

Дівчина кивнула, повернувшись до океану. Альбрехт підійшов до чоловіка.

- Добрий день, Лью! Які новини?

- Я докладно розписав у своїй доповіді! Можете прочитати її зараз!

Альбрехт узяв із його рук сувій, але читати не став.

- Скажи на словах!

Вони  пройшли по доріжці, що бігла близько від краю урвища.

- Ну, що, герцогу, добрих новин у мене для вас немає! Рамплур порожній, нікого із мешканців я не зміг знайти! Вони чи всі вбиті, чи дуже добре ховаються! Але перевірити це зараз неможливо! – Лью замовк. – Я ще ніколи не бачив такого! У місті, про яке ви нам розповідали, не лишилося жодного будинку! Його ніби стерли з лиця землі. Вибачте, але я не міг там залишатися! Армія Роену вже була поряд із Рамплуром!

Альбрехт, зірвавши зі свитка печатку, пробіг поглядом по написаному. Гнів і нестерпний біль налинули на нього хвилею. Рядки розпливалися перед очима.

Після того, як емоції стихли, Альбрехт почав розпитувати Лью про його подорож. Як він туди діставався? Що відбувається зараз в імперії? Його особливо зацікавило спілкування Лью з населенням одного села, що було неподалік Рамплура. Від них той дізнався, що бачив якихось людей, що рухалися на південь.

- Не впевнений, але це міг бути хтось із рамплурців. На жаль, їх слідів я так і не знайшов! - закінчив Лью.

Альбрехт кивнув, розв'язавши гаманець, дав чоловікові кілька золотих монет. Коли вершник поїхав, хлопець сів на камінь, обхопивши голову руками, сувій упав поряд із ним на траву.

* * *

Минуло багато часу, а Альбрехт ще не повернувся. Рада знала, як він чекав звісток із імперії. Вона хвилювалася що він сильно засмутиться, якщо прийшли погані новини. Невідомо, що могло прийти йому в голову.

Тяжко зітхнувши, Рада пішла по доріжці, що бігла біля обриву. У її часі тут була огорожа, і сходи на берег. Але зараз єдиний спосіб спуститися до океану - стрімголов. Дівчина посміхнулася, штовхнувши ногою камінчик.

Покрутивши головою, чарівниця пробігла поглядом по місцевості, поки не помітила самотню постать, що сиділа на каміні. Рада одразу впізнала у ній Альбрехта.

- Що сказав Лью?

Альбрехт знизав плечима, дивлячись скляним поглядом на океан. На землі біля нього лежав розкритий сувій. Не чекаючи на докладну розповідь, Рада нахилилася та підняла сувій. Кілька хвилин пройшли у тиші.

Дочитавши доповідь до кінця, Рада зблідла і опустилася на траву, поряд з Альбрехтом. І тільки зараз вона побачила, як по щоках у нього котяться сльози.

- Співчуваю…

Витерши долонею сльози, Альбрехт, нарешті подивився у її бік.

– Це я мав тоді померти.

- Альбрехте, з чого ти це взяв? – обурилась дівчина.

- Тому що вони полюють на білих магів! Я білий маг, Радо! – спокійно відповів Альбрехт, хоч хотілося закричати.

- Зрозуміло… – зітхнула Рада. Їй хотілося його запевнити в протилежному, але тут він був правий.

- Вони знищили все, що мені було дорого! Усіх, кого я любив! Якби я міг повернутися в імперію та викликати Гордія на двобій! Нехай відповість за всі занапащені життя.

- Я можу чимось допомогти? – згорнувши сувій, Рада віддала йому.

Альбрехт кинув швидкий погляд на неї. В очах раптово спалахнув вогник, всередині все обпекло. Це було схоже на удар блискавки.