Читати книгу - "Обираю тебе, Вікторія Франко"

Не зважаючи на свій діагноз, я вирішила поки що не кидати роботу. Лише в ті дні, коли почувалася геть кепсько, залишалася вдома. Заступивши на чергову нічну зміну, відразу ж зрозуміла, що вона буде важкою. Не лише для мене, а й для всього персоналу. Через погані погодні умови на об’їзній дорозі сталася моторошна масштабна аварія. Величезний пасажирський автобус зіткнувся з вантажівкою. На жаль, декілька людей загинуло на місці. Але, дякувати Богу, більшість пасажирів вижили. Всіх цих постраждалих везли до нас у відділення з різними ступенями тяжкості. Тож роботи на нас чекав не початий край.

Після стабілізації стану хворих, ми з колегами почувалися, наче вичавлені лимони. Ноги гули, голови розколювалися, а спини боліли так, наче туди позаганяли металеві штирі. Отримавши трохи вільного часу, всі мовчки розбрелися хто куди — дехто пішов перекусити, інші попрямували на перекур. Я ж у пошуках відпочинку змучено попленталася в ординаторську. Зайняла канапу й, прикривши очі, мріяла бодай трохи подрімати.

— Що за..? — вже через кілька хвилин невдоволено буркнула собі під ніс відчувши, що тіло стрімко почало вкриватися сиротами. — Прокляття… Невже, знову виникли якісь проблеми з обігрівом?

Вкрившись ковдрою по саму шию, я подумки переконувала себе, що мені не так вже й холодно. До останнього не втрачала надії бодай трохи відпочити, інакше просто звалюся з ніг.

— У тебе обмаль часу, — раптом почула незнайомий чоловічий голос, й мій омріяний сон наче рукою зняло.

Різко підхопившись, я сіла на канапі й прискіпливим поглядом оглянула кімнату. Ментально відчувала чиюсь присутність, однак жодної живої душі не бачила. Серце налякано вилітало з грудей. В той час біля вікна повільно почав проявлятися обрис молодого хлопця, змусивши мене заклякнути на місці.

— Твій час майже закінчився, — звернувся він до мене серйозним тоном, від чого хребтом враз побіг легкий холодок.

Отетерівши, я мовчки витріщалася на чорнявого незнайомця, одягненого у білі штани й сорочку вільного крою. Здавалося, що в цей момент навіть не дихала. В голові майоріла лише одна думка — мабуть, пухлина почала сильніше тиснути на мозок і у мене з’явилися галюцинації. 

— Я реальний, — раптом вимовив хлопець, пронизавши мене глибоким поглядом своїх карих очей. — Єво, ти думаєш не про те, що потрібно. Почуй мене. 

— Хто ти? — вимовила розгублено, насилу відліпивши язик від піднебіння. Втім, сама не знала навіщо поставила це запитання, адже чудово розуміла, що розмовляла всього-на-всього з маревом. 

— Янгол смерті, — відказав незнайомець, підтвердивши моє попереднє припущення. Більше не було жодних сумнівів, що я бачила галюцинації.

Опустивши очі, я обійняла себе за плечі й підтиснула коліна. Янгол смерті. Ага… Господи, тільки цього не вистачало. 

Мотнувши головою, я поглянула туди, де стояв юнак і мріяла, щоб це марево безслідно зникло. Однак, на превеликий жаль, незнайомець не поспішав йти.

— У тебе обмаль часу, Єво, — повторював він свої слова наче мантру, страшенно дратуючи мене цим. 

— Та знаю я, — зло буркнула у відповідь, гадки не маючи навіщо взагалі з ним розмовляла. Цей хлопець всього лише плід моєї уяви, і не більше. — Дай мені спокій.

— Не сприймай мене як ворога. Я прийшов тобі допомогти.

— Як саме? — фиркнула до нього, насуплено звівши брови на переніссі. — Тим, що доведеш мене до божевілля? Це твій план?

— Ні, — вимовив незнайомець трохи засмучено. — Ти думаєш, що маєш кілька місяців. Насправді ж це не так, Єво. Ти помреш набагато швидше. Я прийшов, аби попередити про це. Втілюй те, що задумала — поки маєш час.

Після цих слів юнак зник так само раптово, як і з’явився. Я ж залишилася наодинці зі своїми розгубленими думками, що хаотично гасали в голові, наче зграя наполоханих метеликів. Обхопивши голову руками розуміла, що геть заплуталася і не мала пояснення тому, що зі мною відбувалося. Ще хвилину тому мені здавалося, що я була при здоровому глузді, однак галюцинації з Янголом смерті свідчили зовсім про інше.

Дякувати Богу, впродовж останнього тижня марево більше не з’являлося. Спогади про нього поступово стиралися з пам’яті, і я вже взагалі була невпевнена, чи дійсно між нами була та розмова. Свідомість переконувала мене, що то був лише сон, і я радо вірила їй. 

Повертаючись додому після чергової зміни, як завжди, попрямувала на паркування. Однак, щойно смикнула дверцята своєї машини, відчула як з носа побіг теплий струмок. Здивовано приклавши пальці до ніздрі, помітила на них кров й здригнулася. Швиденько дістала з сумочки носові хустинки, щоб спинити червоні потоки. Проте вже за секунду вони хлинули набагато сильніше, рясно забризкавши мій одяг. Прокляття… Добре, що це хоча б сталося не вдома, й Адам не побачив мене в такому стані. Інакше весь мій задум зійшов би нанівець.

Обпершись рукою об машину, я схилила голову вниз, терпляче чекаючи, коли закінчиться цей жах. Щойно кровотеча припинилася, сіла в машину і змучено прикрила очі. Рукою намацала в сумці ліки, що виписав онколог, й проковтнула їх, навіть не запиваючи водою. Мене страшенно нудило та паморочилося в голові, тож заводити двигун і їхати додому я навіть не збиралася. Вирішила трішки почекати, поки мій стан стабілізується. В цей момент чітко усвідомлювала, що варто максимально прискорюватися зі своїм планом. Вже стало не важливо, приходив до мене Янгол смерті чи я його лише вигадала. Напевно знала лише одне — у мене дійсно було обмаль часу.