Читати книгу - "Її правила або чому має бути саме так, Летюча Інна"

Єва дивиться в нічне небо, все дійсно не просто. Їй подобається, що він відверто про це говорить.

Eva:

«Що ти подумав, коли я тобі розповіла про свою інвалідність?».

Вона не знаходить нічого кращого, окрім цього запитання.

Nazar:

«Здається, я тобі повівся, як останній бовдур. Ніс повну маячню».

Eva:

«Ти почав переконувати мене, що зі мною все добре. І що мені бракує віри в себе».

«Іноді мені хочеться чути саме ці й слова, що я нормальна і зі мною все добре».

Відверто зізнається Єва в наступному повідомленні.

Nazar:

«Але не в такому контексті й не з таким висновком».

Єва відкидається на спинку дивана. Зараз здається, що Назар її знає, як ніхто інший.

Сааме так – не в контексті, коли дівчина каже, що вона капризна модель, бо в неї перша група інвалідності і її тяжко фотографувати, зовсім не маючи на увазі свою низьку самооцінку. Це мав би бути флірт. Їй здавалося, що вона обрала вдалий момент, щоб сказати про свою інвалідність, не надаючись їй особливого значення і не акцентуючи на ній особливої уваги. Хоча, як це має б сприймати чоловік, який читає це повідомлення, який п’ять хвилин тому написав симпатичний дівчині, що хотів би її сфотографувати, не очікуючи нічого подібного?

Було б набагато простіше, якби люди могли сприймати інвалідність дещо легше, без зайвого трагізму – не пов’язуючи це з низкою самооцінкою, бідністю, із зовнішнім виглядом людини чи її рівнем IQ. Це не про особливу любов до життя і не про озлобленість на весь світ, як іноді люблять навішувати ярлики. Якщо людина з інвалідністю життєрадісна, то вона по-особливому цінує життя і може знаходити щось хороше навіть у найпростіших речах, чого не можуть робити інші, якщо та сама людина з інвалідністю вічно всім незадоволена – хам, то причина знову ж таки у її стані. Інвалідність може зламати людину, може зробити її сильною не менше і не більше, ніж будь-яка інша проблема – смерть близьких чи нещасливе кохання. І це точно не про дивовижну силу духу, якщо така людина бачить позитивні сторони свого життя і намагається чогось досягти.

– У кожного свої виклики. Я не вірю, що є люди, у яких все круто і які цілком задоволені своїм життям, – говорить Єва, коли за вікном вже жовтень, а в затишній кав’ярні стоїть аромат свіжої випічки, коли вона сидить за столиком біля вікна. – І кожен має вибір – все життя провести в жалю до себе чи зосередитися на позитивних моментах, які також є у кожного з нас.

– Я так розумію, ти обрала друге, – посміхається Назар. Він поруч, в будь-який момент Єва може торкнутися його, відчувши його тепло.

– Але це не означає, що мене все влаштовує і я щодня не думаю про те, що не використовую свої можливості на всі сто відсотків, навіть ті, які в мене є.

Він сміється.

– Не думай, що ти у чомусь унікальна. Знаєш, мені останнім часом подобається вислів: «якщо забути, як все має бути, то можна несподівано стати щасливим».

– Гарний вислів. Я теж про це часто думаю.

Новий вектор її життя. Початок будь-яких стосунків це завжди новий досвід, нові почуття, нові емоції. Це загадковість – ніхто не знає, як і коли все закінчиться. Тут важко щось прогнозувати, і Єва категорично не хоче це робити. Вона намагається жити в моменті, як зараз модно говорити. І їй подобається, як виглядає саме цей момент її життя. Подобається, як він відчувається її внутрішнім світом, як він звучить.

– Сьогодні я мав би бути на дні народженні бабусі разом з сім’єю. Їсти шашлик… Ні. Спочатку його посмажити, а потім вже їсти, – хриплим голосом уточнив Назар.

– І чому ти не там? – питання, яке змушує його важко зітхнути.

Він розгублено зводить плечима.

– Я не знаю, Єво. Думав, що ти допоможеш мені відповісти на це запитання.

Кінець