Читати книгу - "Її правила або чому має бути саме так, Летюча Інна"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Летюча Інна
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За п’ять хвилин північ…
Сучасне містечко на Київщині живе своїм звичним нічним життям. Вулицями їздять поодинокі автівки, а у вікнах багатоповерхівок подекуди горить світло. Хтось п’є вино на своїй затишній кухні чи, можливо, на дивані у вітальні, за душевними розмовами з кимось надзвичайно близьким. У когось побачення. Хтось страшенно хоче спати, але змушений кроками вимірювати свою квартиру з немовлям на руках, у якого свої плани щодо цієї ночі. А у когось навпаки – життя тільки розпочинається. Когось притягує магія ночі: світло ліхтарів, зоряне небо, величезні тіні від горіння лампи. Когось це все надихає та спонукає до творчості. Принаймні Єву. Вона пам’ятає, як ще в дитинстві вона любила гуляти у темряві, любила створювати інтимну атмосферу, вечерю при свічках, коли вимикали світло. У студентські роки вона готувалася до іспитів, коли всі спали й у квартирі панувала тиша…
Зараз у квартирі її подруги напівтемрява і також цілковита тиша. Уся її увага прикута до комп’ютерного монітора. Єва змінює декілька слів у документі Word, виділяє весь останній абзац та не наважується видалити. Відкидається на спинку крісла та дивиться на вогонь у біокаміні, що віддзеркалюється у панорамному вікні. Віддзеркалюються білі стіни цієї квартири. У світлі настінного світильника віддзеркалюється вона сама – її видовжене обличчя, високий лоб, подовжене підборіддя, карі очі та світле волосся, розкидане на її плечах, з холодним попелястим відтінком.
За п’ять хвилин їй виповниться тридцять два. У квартиру увірвуться дівчата з квітами та вітаннями. Було б наївно вірити, що вони забули й що вийшли на вулицю всього лише перекурити. Вони не зможуть проігнорувати цю подію навіть попри домовленість святкувати вже після виступу.
Уже тридцять два. Єва ніколи не мала звички підбивати підсумки свого року, а тим більше ділитися ними в соцмережах під красивим фото, як зараз модно. Можливо тому, що їй немає чого написати? Її життя досить стабільне. Вона завжди хотіла від нього більшого. Значно більшого, можливо, навіть занадто багато. Знову опускає погляд на останній абзац та поправляє своє волосся.
– Сюрприз! – Так, рівно дванадцята ночі.
Першою на порозі з’являється Злата в коротких лакових черевичках, що стоять на підніжці активного візка, на колінах вона тримає торт з яскравим феєрверком.
Діана позаду. В її руках білий пакунок, перев’язаний блакитною стрічкою та букет квітів.
Емоційні обійми та щирі слова подруг виривають Єву з її власних філософських роздумів.
– Я не знала, що я мушу тобі заздрити. Але вже починаю це робити. Щось у цьому є, – всміхається Діана, нахилившись над монітором.
– Я не впевнена щодо цього жарту, – відверто зізнається Єва.
– Ви про що, дівчата? – Злата відкриває холодильник та дістає пляшку шампанського, схоже, вона справді готувалася. І не до того, щоб ретельно пройтися по сценарію.
Так, до стендапа лишається три дні. Єва знає своїх дівчат. Знає, що вони все встигнуть, та попри все страшенно нервує.
– «Я заздрю Єві – одній з авторок нашої дівочої студії, – очистивши горло, почитає виразно читати Діана свій монолог. – Ні, ну правда. Їй так само за тридцять, як і мені. Вона навіть на декілька місяців старша і їй дозволено займатися такою маячнею, як стендап. Писати ці тупі жарти. Ніхто не скаже, що вже досить. Що її годинник вже тікає, час думати про сім’ю, сісти дома і насолоджуватись дитячими випорожненнями. Ні… я погоджуюся, що діти – це круто. І я не зовсім зійшла з розуму, щоб заздрити людині з діагнозом ДЦП. Але погодьтесь, саме через цей діагноз вона має змогу займатися своєю улюбленою справою, і ніхто на неї не тисне. Для багатьох вона крута. Отже, є випадки, коли це дозволено, коли жінка може займатися своєю улюбленою справою, не чуючи докорів у свій бік». Навіть не знаю... У цілому мені подобається, – додає вона вже від себе, що трішки заспокоює Єву. – Ні, те що мене вже дістали з питаннями про заміжжя і дітей – це однозначно.
– Ей, дівчатка, взагалі-то це моя тема, – відверто сміється Злата, тим часом відкоркувавши шампанське і розливши його по келихах. – Не забирайте мій хліб.
Тема руйнування стереотипів, де, звісно, їй не було рівних. Їй теж за тридцять, одна виховує доньку, водить автівку, має травму спини, через що пересувається на візку і є учасницею дівочої стендап студії, з гумором розповідаючи у своїх виступах про проблеми такого життя.
– Я пішла далі, – говорить Єва вже після того, як вони підняли келихи з шампанським за її здоров’я. – І все одно ти вже більш звичний персонаж для суспільства. Я хочу, щоб люди розуміли, що є я. І я так само будую своє життя зі своїм порушенням мовлення, із тим, що я погано ходжу і взагалі, не можу вийти на вулицю без сторонньої допомоги. Для мене це звично. Є така форма життя і не у мене однієї. Про це також треба говорити, навіть у рамках стендапу. Навіть у гумористичній формі. І так, я не вважаю, що жінка без інвалідності призначена лише для того, щоб вийти заміж та народити дитину і, якщо цього немає у її житті, то вона не може знайти себе в чомусь іншому.
– Не може, тому що її обов’язково потрібен той, з ким вона буде розділяти все це інше, – іронічно посміхається Діана. «Я у твоєму віці уже двох родила. А ти що собі думаєш?», – озвучує вона один із закидів, який постійно чує у свій бік, зробивши свій тон максимально неприємним.
– А я ще не знайшла чоловіка своєї мрії. А такий Петрик, як в тебе мені не треба. Хоча я щиро рада, що ти з ним щаслива. Мені дивно, як цього можна не розуміти. Можливо, я справді виключена зі справжнього життя і не знаю усіх цього аспектів, – серйозно замислюється Єва.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Її правила або чому має бути саме так, Летюча Інна», після закриття браузера.