Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 4

І ось, коли до жаданого узлісся залишається буквально декілька кроків, мені в спину прилітає болючий удар, який вибиває з грудей весь дух. Падаю вперед, встигаючи виставити руки, але все одно прикладаюся чолом до твердої поверхні, з якої в небезпечній близькості від ока стирчить гострий камінь.

Свідомість знову накриває темрява. Вона колихає мене в своїх м'яких обіймах, огортає пухнастим коконом і якщо б не нав'язливий шум у вухах, я б лежала так, погойдуючись, вічно. Як же мене повинні були вдарити, щоб досі хитало? Обережно піднімаю вії, намагаючись не морщитися від болю, але відразу ж прикриваю назад. Від яскравого сонця починає різати в очах, і виступають пекучі сльози.

- Щось довго він не приходить до тями... - задумливо промовляє зовсім поруч віддаленно знайомий голос. - Як би не гикнувся...

На лоб мені шльопається приємно-прохолодна ганчірка.

- Я роблю все що можу!

Ось Ульріха я впізнаю відразу, як і його звичний буркотливий тон.

- А якщо б ваші воїни більше розраховували свої сили, то …

- Ти поогризайся мені тут ... - рикають у відповідь, перебиваючи ченця. - Миттю підеш на корм рибам!

Ульріх розсудливо замовкає і неспокійно совається. Від цих рухів в голові прострілює різкий біль, і я не можу стримати тихий стогін. А ще я починаю розуміти, що хитає мене не від удару, хитається підлога піді мною, немов я... немов я на кораблі!

Різко сідаю, мокрий компрес в ту жмить падає мені на коліна, а перед очима починають кружляти зірки.

- О, отямився! Ове, твій замірок отямився! - гаркають над вухом, і я, нарешті, впізнаю гидкого Свана.

Обхоплюю голову руками і знову стогну. Голос пришелепкуватого вікінга гострою голкою встромлюється в мізки.

- Як ти, вовченя? - біля мене навпочіпки присідає давішній старий.

Обережно піднімаю погляд, побоюючись нового нападу болю, і дивлюся в стурбоване обличчя Ове.

- Жити буду, - хрипко бурчу, не розуміючи з чого така доброта до бранця.

- Молодець, вовченя! - злегка, так, щоб не заподіяти зайвого болю, поплескує мене по плечу старий. - На, випий. Йорун сказала, що має допомогти.

З підозрою дивлюсь на миску з варивом, що має дивний не дуже приємний запах, яку він тримає в руках.

- Що це? - поруч невдоволено булькотить Ульріх.

- Всього лише зілля, що надає сил – відповідає старий. - Та ти пий, не бійся. Голова, мабуть, розколюється, - це вже мені.

- А якби деякі незграби розраховували трохи краще сили і не били дітей, як дорослих, то нічого б цього не було! – гучно заявляє кудись у бік Ове, після того, як я з острахом сьорбаю запропоновані ліки.

Здивовано озираюся і бачу Хакана, що трохи віддалік сидить на веслах і відчайдушно червоніє.

- А сам ти що? - спльовує за борт хлопець.

- А що я? – піднімається з колін Ове. - Якщо б ти в голову його не вдарив, він би вистояв. Мій удар був легким.

Хакан скептично пирхає і відвертається. А я незрозуміло кліпаю очима. Це що зараз було?

- Ульріх? - шепочу одними губами, аби ніхто не розчув. - Що тут відбувається?

Послушник посувається ближче до мене і схиляється до самого мого вуха.

- Я не знаю. Але щось дуже дивне, - тихо відповідає він. - Після того, як тебе забрали, відьма обрала ще п'ятьох таким же способом. Інших варвари не чіпали.

- Що всіх послушників перевіряла своїми камінчиками – здивовано поглядаю на чоловіка. Це ж скільки часу знадобилося, щоб обстежити п'ятдесят душ?

- Ні, - хитає головою чоловік. - Одних вона забракувала відразу, інших перевірила і теж відсіяла, а таких, як ми залишила.

- Яких таких? - напружено стискаю губи, намагаючись зрозуміти логіку цих дикунів.

- Та не знаю я – роздратовано кривиться мій співрозмовник. - Чимось ми їй припали до душі: ти, я, Бреді, Джед і Комгал.

Що ж... зрозуміти принцип відбору ніяк не виходить. Бреді - сивочолий старий, якому вже стукнуло за сотню, Джед навпаки тільки прийняв постриг, Ульріх, зрілий чолов’яга, який уже років так двадцять в маністері, з самого дитинства, а Комгал взагалі не чернець, а один з паломників.

- А де вони? - здивовано озираюся, але крім нас з Ульріхом на дракарі бранців більше немає.

- На другому кораблі – киває чернець кудись убік, і я бачу ще одне судно зі смугастими вітрилами, але розгледіти, хто на ньому не дозволяє відстань. - Нашим командує ярл Інгвар, а іншим його помічник Гуннар.

Знову швидко оглядаю дракар і зупиняю свій погляд на світловолосому вікінгу, в якого вночі вп’ялася носом. Ярл... Ярл ... знайоме слово ... це начебто лорд у нас. Тобто він не просто розбійник ... Он воно як, а таке робить. Напав на святий монастир, взяв у полон невинних людей. Дикуни, що з них візьмеш... навіть якщо вони і лорди, тобто ярли…

- Ульріх, що з нами буде? - безпорадно дивлюся на товариша по нещастю.

- Не знаю, Гвен, - зітхає він, притягуючи мене до себе. - Мене турбує інше - скільки ми зможемо приховувати, що ти дівчина і як швидко вони дізнаються правду? І хай допоможе нам Лудд, коли вони про все здогадаються...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно