Читати книгу - "Слідами змови"

— Мені дуже шкода, що так сталося, — тільки й зміг я вимовити. — Не турбуйтеся за мене.

— Тобі треба тікати звідси, — сказав батько, що вже, напевно, обміркував становище. — Поки все утихомириться, краще на деякий час зникнути з дому. Чи ти набагато їх випередив?

— Не знаю, — відповів я. — Годину, мабуть, я ще буду в безпеці.

— Куди ж йому податися? — заголосила мати. — Аби мій брат, що мешкав у Карлайлі, був живий, то послали б хлопця до нього, а так… — Вона повернулася до батька. — Чи ж не краще йому лишитися вдома і зустріти їх не ховаючись? Я певна, що хлопець не вчинив нічого лихого, він завинив не більше за інших. Та ж немає в нашій долині такого чоловіка, котрий не присягнувся б, що наш син — порядний хлопець.

— Ти не знаєш, що таке закон, — похмуро відмовив батько. — Пітерові ніяк не можна попадати до їхніх рук саме зараз, коли сер Філіп казиться од люті. А крім того, ми повинні сховати його задля наших сусідів. На допиті в нього вимагатимуть, щоб він назвав спільників.

Тут мати знову зайшлася плачем. Я теж ледве не зарюмсав, бо розумів, що означав той допит. Я знав, що не витерплю тортур. Аби мене почали катувати, я б не витримав і назвав імена всіх чоловіків і хлопців, що руйнували стіну тієї ночі.

Що мені було робити? Тільки втекти, не чекаючи, поки мене застукають удома..

— Не турбуйся за мене, — втішав я матір. — Я зійду з наших місць, може, проберуся в Шотландію, а коли стану на роботу, пришлю тобі звістку. За кілька місяців я, мабуть, зможу повернутися; на той час усе забудеться.

— Це найкращий вихід, — зауважив батько.

Він пішов у хату, дістав гроші й відлічив п'ять шилінгів.

— На кілька днів тобі вистачить, — сказав він. — Хотілося б дати більше, але…

Я зрозумів його. Часи були важкі, і ми в Лонсдейлі ніколи не мали багато грошей. Мати принесла кілька хлібин, сиру, вівсяних млинців і шматок холодної баранини, що його вистачило б на трьох.

Ми не гайнували часу на розмови, знаючи, що кожної хвилини на дорозі можуть з'явитися послані по мене верхівці.

Я не взяв Натанієла, бо на дорозі мене б відразу спіймали, та й шкода було б продавати давнього друга в Пенріті. Отож я вирішив іти до Пенріта пішки, навпростець горами, де можна легко сховатися від переслідувачів. Назавтра в Пенріті мав бути ярмарок. Серед людської юрби я почуватиму себе в безпеці і хтозна — може, знайду роботу, що допоможе мені вибратися з Камберленду.

Мені так і не довелося попрощатися з братом — він був у горах. Сестри варили сир. Прощаючись зі мною, вони пролили море сліз. До того дня я навіть не здогадувався, як люблять мене мої сестри.

Нарешті я вирвався з обіймів своєї родини, закинув на спину клунок з сякою-такою одежиною та й подався над бурчаком угору — туди, де височіли порослі вересом вершини.

За п'ять хвилин, опинившися серед густої трави і вересу, я озирнувся на свою долину; праворуч і ліворуч од рудуватої стежки видніли сірі коробочки хат, а на ту стежку з путівця звертали двоє вершників, що скидалися згори на жуків з блискучими спинками.

Я засміявся, хоч мені було зовсім не до сміху, і подерся схилом далі.

Мені завжди кортіло побачити світу, зазнати пригод, і тепер мої бажання почали якнайповніше здійснюватися.

В горах за мною ніхто не гнався. Години зо дві я пробирався північними схилами Бленкетри і не бачив живої душі, якщо не рахувати зграйки червоних оленів на далекому виднокрузі біля Скідовського лісу та орла, що кружляв спроквола серед хмар. Десь надвечір я дійшов до Цитаделі.

Ще змалечку ми з хлопцями любили тут гратися у війну англійців з шотландцями або англійців з іспанцями. Хоч від дому туди був не близький світ, але кращого місця для ігор годі було й шукати, і я провів біля Цитаделі багато днів. Поряд лежало гірське озерце, бездонне аж чорне, оточене підковою урвищ; але з східного боку кручі розступалися, і з озера в долину плинув дзюркотливий потічок, що впадав у річку Глендермейкін.

Цитаделлю ми називали природну схованку серед бескидів, що обступили озеро. Над нею повисла величезна брила, під якою півдесятка хлопців могли б перебути дощову ніч, зовсім не ризикуючи намокнути. Тут же лежали кружком здорові каменюки, утворюючи наш «двір». Наносивши менших брил, що їх ми здужали підняти, наш гурт перетворив природне звалище на справжній мур.

Назву «Цитадель» нам навіяла стара чотирикутна вежа, що височіла трохи нижче в долині. За мого діда всі заможні люди жили в таких чотирикутних вежах — у нас вони звалися схронами, — бо кожного дня можна було чекати наскоку шотландців, що раз у раз проривалися через кордон. Але відколи я з'явився на світ, шотландці не зробили жодного наскоку, і місцеві сквайри[3] кидали схрони й будували собі звичайні будинки.

Сер Філіп Мортон вчинив так і собі. Він вибудував на березі Грети гарну нову кам'яницю — з високими коминами й вікнами, що виблискували здаля сотнями діамантів малих скляних шибок, його старий дім — ота сама чотирикутна вежа — нині стояв порожній і поступово руйнувався. Це була довгаста будова з вузенькими віконцями вгорі і без жодного отвору, крім дверей, на нижньому поверсі. Щоб увійти всередину, треба було піднятися зовнішніми кам'яними сходами, і, коли важкі дубові двері зачиняли на засув, попасти у вежу не було ніякої можливості.

Мортонова вежа з оточеним зубцями верхом, невеликою кутовою баштою для вартового і обплетеним дротом ліхтарем, щоб подавати сигнальний вогонь, здавалася маленьким фортом.