Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

Вони звернули з вулички, що бігла між високими будинками та зовнішнім муром четвертого кола, на головну вулицю, яка піднімалася до Цитаделі. Обидва ледве йшли, бо Мері хитався і бурмотів щось, ніби вві сні.

«Я ніколи не доведу його туди, — подумав Піпін. — Невже ніхто мені не допоможе? Я не можу його тут покинути». І щойно він це подумав, як до них несподівано підбіг хлопчик, і, вже коли він проминав їх, гобіт упізнав Берґіла, Береґондового сина.

— Привіт, Берґіле! — гукнув Піпін. — Що ти робиш? Радий бачити тебе знову — живим!

— Я виконую доручення цілителів, — відповів Берґіл. — І не можу зволікати.

— Ну й не треба! — сказав Піпін. — Але перекажи їм там, нагорі, що в мене тут недужий гобіт — періан, інакше кажучи, — котрий повернувся з поля бою. Здається, він не дійде до Цитаделі самотужки. Якщо Мітрандір там, ця звістка його втішить.

Й Берґіл побіг далі.

«Найкраще буде зачекати тут», — подумав Піпін і відпустив Мері, й той поволі осів на бруківку, а Піпін примостився поряд і поклав голову друга собі на коліна. Він легенько погладив руки Мері, а потім узяв його долоні у свої. Правиця друга була аж крижаною на дотик.

Невдовзі по них прийшов сам Ґандальф. Він нахилився над Мері, провів рукою по його чолі, а потім обережно підняв гобіта.

— Його слід було б принести до міста з великими почестями, — сказав чарівник. — Мері сторицею віддячив мені за довіру до нього, бо, якби Ельронд не поступився моїм умовлянням, жоден із вас не вирушив би в цю мандрівку, і тоді нам у ці дні довелося би пережити значно гірші жахіття, — зітхнув. — Але ось у мене на руках іще один клопіт, а терези битви тим часом хитаються то в той, то в інший бік.

Тож урешті Фарамира, Еовин і Меріадока поклали на постелях в Оселях Зцілення і добре за ними доглядали. Бо, хоч усі знання порівняно з минулими днями на ту пору занепали, мистецтво лікування в Ґондорі досі було в руках мудрих знахарів, управних у зціленні ран, хвороб і всіляких недуг, які могли вразити смертних людей на схід од Моря. Усього, окрім старості. Від цієї недуги цілителі не відали ліків; бо і справді тривалість життя ґондорців тепер не набагато перевищувала тривалість життя інших людей, а ті з-поміж них, хто проживав п’ять раз по дванадцять літ і зберігав при цьому силу та жвавість, натомість втрачали розум. Такого не траплялося, тільки якщо вони належали до чистокровних родів. Але під час цієї війни, попри всі свої знання й уміння, цілителі часто опинялись у глухому куті, бо було багато хворих, котрих уразила невиліковна недуга, звана Чорною Тінню, адже її породили назґŷли. Ті, кого вона торкалася, западали в дедалі глибший сон, затихали, ставали смертельно холодними і так помирали. І доглядальникам здалося, що саме ця хвороба мучила півмірка та роганську Володарку. Та все ж, коли ранок переходив у день, хворі ще інколи бурмотіли щось уві сні, а наглядачі прислухалися до всього, що вони говорили, сподіваючись почути бодай слово, яке допомогло би їм зрозуміти, куди та як їх поранено. Незабаром обоє хворих почали провалюватись у темряву, і, коли сонце повертало на захід, на їхні обличчя лягла сіра тінь. А Фарамир горів у лихоманці, що ніяк не відступала.

Ґандальф, занепокоєний і турботливий, переходив від одного до іншого, йому розповідали все, що таланило почути наглядачам. Так минув день, а битва за мурами Міста тривала, схиляючи терези надії то в один, то в другий бік. Надходили дивні вісті, проте Ґандальф чекав, і зважував, і не виступав поза стіни, доки, врешті, червоний захід сонця криваво забарвив небо і світло його, пробившись крізь вікна, лягло на сірі обличчя хворих. Тоді тим, хто стояв поруч, здалося, що від заграви лиця недужих запалив ніжний рум’янець — ніби до них повернулося здоров’я. Але то була тільки оманлива надія.

Літня ґондорка, Йорет, — найстарша серед жінок, котрі служили в тій оселі, — поглянувши у Фарамирове обличчя, заплакала, бо весь народ любив його. І сказала:

— Гірко буде нам, якщо він помре! Якби в Ґондорі нині були королі, як колись у давнину, то все було б інакше! Адже у стародавніх ученнях сказано: Руки короля — це руки цілителя. Так віддавна впізнавали істинного короля.

І Ґандальф, який стояв поруч, мовив:

— Люди довіку пам’ятатимуть твої слова, Йорет! Бо в них — наша надія. Можливо, король і справді повернувся до Ґондору. Невже ти не чула дивних звісток, які надходили до Міста?

— Я була надто заклопотана то тим, то іншим, аби зважати на всі крики та на галас, — відповіла вона. — Сподіваюся тільки, що вся та убивча нечисть не прийде до цієї Оселі й не потривожить хворих.

Тоді Ґандальф поспіхом вийшов із покою. Вогонь у небі вже догорав, розпалені пагорби згасали, і на поля виповзав попелясто-сірий вечір.

І от, коли сонце зайшло, Араґорн, Еомер та Імрагіл наблизилися до Міста разом зі своїми капітанами і лицарями, і вже перед брамою Араґорн сказав:

— Погляньте на сонце, що сідає у страхітливій пожежі! Це знак кінця та занепаду багатьох речей, це знак зміни в течіях світу. Проте це Місто і це королівство багато довгих років перебували під опікою Намісників, тож, боюся, якщо я ввійду до Мінас-Тіріта без запрошення, у багатьох виникне сумнів, можуть початися суперечки, геть зайві, доки триває війна. Я не ввійду туди і не заявлятиму про свої права, доки ще не з’ясовано, хто переможе: ми чи Мордор. Люди напнуть мої намети в полі, де я очікуватиму на привітання від Володаря Міста.

Проте Еомер заперечив йому:

— Ти вже розгорнув стяг королів і явив усім символи Елендилового Дому. Невже припускаєш, що їм кинуть виклик?

— Ні, — відказав Араґорн. — Але я переконаний, що зараз іще не пора входити в Місто. Я не маю наміру битися ні з ким, окрім Ворога та його прислужників.

Тоді до розмови долучився Принц Імрагіл:

— Мудрі слова ваші, володарю, якщо вам може дораджувати в таких справах родич Володаря Денетора. Він вольовий і гордий, але старий, і дивно поводився, відколи вбили його сина. І я не хотів би також,