Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

— Не прохач, — сказав Араґорн. — А, приміром, капітан блукачів, котрі не звикли до міст і до камінних осель.

І він наказав згорнути штандарт, і зняв із чола Зорю Північного Королівства, і передав її для безпеки Ельрондовим синам.

Потому Принц Імрагіл і Еомер Роганський залишили його, і проїхали через Місто і через юрби народу, й піднялися до Цитаделі, й увійшли до Вежової Зали, шукаючи Намісника. Одначе трон його був порожній, а перед помостом спочивав на розкішному ложі Теоден, Король Марки: дванадцять смолоскипів палали довкола, і дванадцять стояло лицарів із Рогану та з Ґондору. Покривала на ложі були зелено-білі, короля до самих грудей укривав золотий покров, на якому лежав його оголений меч, а щит спочивав біля ніг. Світло смолоскипів мерехтіло на білому волоссі короля, наче сонце у бризках водограю, проте обличчя його виглядало вродливим та молодим, хоч і позначене було спокоєм, якого не відає молодість, — здавалося, наче Теоден спить.

Обоє вельмож постояли мовчки біля короля, а потім Імрагіл запитав:

— Де Намісник? І де також Мітрандір?

І один із вартових відповів:

— Намісник Ґондору зараз в Оселях Зцілення.

А Еомер і собі запитав:

— Де Володарка Еовин, моя сестра? Адже вона повинна була лежати поруч із королем і в не менших розкошах. Де ж її поклали?

Йому відповів Імрагіл:

— Але ж Володарка Еовин була ще жива, коли її принесли сюди. Хіба ви не знали?

Несподівана надія зненацька вразила Еомерове серце новим приливом турботи і страху, тож він, не кажучи ані слова, розвернувся й швидко вийшов із зали, а Принц подався за ним. Коли вони вийшли надвір, уже запав вечір і в небі сяяло безліч зірок. І тоді надійшов Ґандальф, піший, а з ним був іще хтось, загорнутий у сірий плащ. Усі зустрілися перед дверима Осель Зцілення. Принц і роганець привітали Ґандальфа й запитали:

— Ми шукаємо Намісника, і люди кажуть, що він у цій Оселі. Невже він захворів чи поранений? А Володарка Еовин, де вона?

Ґандальф відповів:

— Вона лежить тут, не мертва, проте близька до смерті. А Володаря Фарамира поранила отруйна стріла, як вам відомо, і нині Намісник він, бо Денетор покинув цей світ, і дім його спопелів.

Прибулі дуже засмутились і здивувалися з того, що розповів чарівник.

Відтак Імрагіл сказав:

— Отож, перемога наша позбавлена радості, здобуто її дорогою ціною, якщо і Ґондор, і Роган за один день утратили своїх володарів. Еомер владарює над рогіримами. Хто ж тим часом правитиме Містом? Може, нам уже варто послати по Володаря Араґорна?

Тоді озвався чоловік у плащі, сказавши:

— Він тут.

І, коли він ступив у світло ліхтаря біля дверей, усі побачили, що це — Араґорн, закутаний у сірий лорієнський плащ, який приховував обладунки. І він не мав на собі інших оздоб, окрім зеленого самоцвіту Ґаладріель.

— Я прийшов, бо Ґандальф попрохав мене, — сказав Араґорн. — Але наразі я лише Капітан Дунедайнів із Арнору, і Володар Дол-Амрота правитиме цим містом, доки прокинеться Фарамир. Одначе я радив би нам усім скорятися Ґандальфові у прийдешні дні й у наших справах із Ворогом.

Усі погодилися.

Тоді Ґандальф сказав:

— Не слід нам гаятися біля дверей, адже час не жде. Заходьмо! Бо лишень Араґорнів прихід дає дещицю надії хворим, котрі лежать у цій Оселі. Так сказала Йорет, мудра жінка з Ґондору: Руки короля — це руки цілителя. Так віддавна впізнавали істинного короля.

Араґорн увійшов до Оселі перший, а решта — слідом за ним. При дверях стояло двоє вартових у строях Цитаделі: один високий, а другий заввишки як хлопчик, і коли він побачив тих, хто щойно ввійшов, то голосно скрикнув од подиву та радості.

— Бурлака! Оце дивина! А знаєш, я здогадався, що то ти був на чорних кораблях. Але всі довкола кричали: Корсари! — й нізащо мене не послухали б. Як це тобі вдалося?

Араґорн засміявся й узяв гобіта за руку.

— Я щиро радію, що ми зустрілися! — сказав він. — Однак зараз іще не час для подорожніх оповідок.

А Імрагіл мовив до Еомера:

— Чи так ми звертаємося до наших королів? Але, можливо, він прийме корону під якимсь іншим ім’ям?..

І Араґорн, почувши його слова, обернувся і сказав:

— Істинно так, бо високою мовою давнини мене зовуть Елессар, Ельфійський Самоцвіт, і Енвіньятар, Відновник, — і він сягнув до грудей і витяг із-за пазухи камінь. — Але рід свій, якщо він колись зародиться, я називатиму Бурлаками. Високою мовою це звучатиме не так грубо: будуть Тельконтарами і я, і всі мої нащадки.

Нарешті прибульці зайшли до Оселі, й, доки прямували до покоїв, де доглядали за хворими, Ґандальф розповів про вчинки Еовин і Меріадока.

— Бо, — повідав чарівник, — я довго стояв біля них, а вони попервах багато говорили вві сні, перш ніж провалились у смертельну темряву. А ще мені даровано здатність бачити багато далеких речей.

Араґорн спершу зайшов до Фарамира, опісля — до Володарки Еовин і врешті — до Мері. Коли він бачив обличчя недужих і їхні рани, то зітхав.

— Зараз я мушу докласти всіх сил і вмінь, які мені дано, — сказав Араґорн. — От якби Ельронд був тут, — він-бо найстарший із нашої раси і має найбільшу силу.

А Еомер, помітивши, який Араґорн скорботний і втомлений, запропонував:

— Найперше тобі, напевно, слід відпочити чи принаймні трохи поїсти.

Та Араґорн відповів:

— Ні, для цих трьох час збігає, а для Фарамира — найшвидше. Потрібно квапитися.

Потім він гукнув Йорет і запитав у неї:

— Чи є в цій Оселі запаси цілющих трав?

— Так, володарю, — відповіла Йорет, — але для всіх, кому вони будуть потрібні, їх, гадаю, не вистачить. І ще я переконана, що поповнити запаси нам нізвідки, бо в ці жахливі дні все пішло шкереберть: і через пожежі та вогонь, і тому, що хлопчаків-посильних нині дуже мало, і тому, що дороги перекрито. До того ж минуло вже безліч днів, відколи до нас на ринок прибував візник із Лоссарнаху! Проте тут, у цій Оселі, ми докладаємо неабияких зусиль, аби рятувати недужих, і ваша величність у цьому переконається.

— Про це я судитиму, коли побачу все, — сказав Араґорн. —