Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Сонце полярного дня, здійснюючи свою двадцятичотирьохгодинну мандрівку по небу, пригрівало чимраз дужче. Крижані поля поволі розходилися, тут і там між ними полискували великі чорні промоїни. Дужий південно-східний вітер ламав кригу довкола судна. Льодові брили безперервно, день і ніч, гупали в борти.

Ніхто, крім Свердрупа, вже не радів з того, що в середині літа «Фрам» перетнув вісімдесят п'ятий градус північної широти. Кожен градус на північ віддаляв корабель від рідного порту, від Норвегії. Нікого не тішила перспектива третього зимування серед льодів. Але воно було неминуче. І ніхто не міг з певністю сказати, що останнє.

Нарешті якесь велике крижане поле знову пригорнуло «Фрам» на полярну ніч і важко, повільно, без поспіху подрейфувало разом з ним. Снігові бурі й тріскучі морози змусили екіпаж припинити всі зовнішні роботи, вилазки на санях та полювання. Тільки спостереження і виміри провадилися взимку регулярно, як і протягом усієї подорожі. Передбачаючи нові атаки льодів, Свердруп наказав вивантажити з корабля на кригу майже весь запас вугілля, обладнання пошкодженого вітряка, що рухав динамомашину, масивні батареї непотрібних акумуляторів та багато інших важких речей.

— Що легший буде корабель, — пояснював капітан здивованим товаришам, — то легше льоди під час натиску піднімуть його вгору.

Так воно й сталося.

Минуло вже кілька місяців, як північний напрямок дрейфу змінився на західний. Екіпаж корабля бучно відсвяткував день, коли «Фрам» перетнув шістдесятий градус східної довготи. В цей час судно знаходилося вже на тій самій довготі, що й селище Хабаровка.

— От якби це вже можна було підняти тост за наших завойовників полюса! — зітхали полярники за розкішно закритим столом у кают-компанії.

— Не смійте цього робити, а то ще наврочимо! — закричав Амундсен, так ударивши кулаком по столу, що аж келихи задзвеніли.

— Вип'ємо! Геть забобони! — палко заперечив йому Свердруп.

— Випити ніколи не завадить! — охоче відгукнувся лікар, доброго гумору якого не змогли пригасити три полярні зими біля полюса. — Тим більше, що з любові до нашого керівника ми весь час, наче немовлята, попиваємо лише безалкогольні напої.

— Як тільки довідаємося, що Нансен справді вже досяг полюса, я, хоч і не переношу віскі, надудлюся до нестями! — гукав підохочений кок.

— А ти хіба сумніваєшся в цьому? — люто напали на нього всі інші…

Першого лютого 1896 року був новий привід до святкування. «Фрам» перетнув тридцятий меридіан східної довготи. Батьківщина була вже педалеко. Усі жили надією, що незабаром повернуться додому. Полярники тільки й думали про дружин, дітей і рідних. Лише Юхансен і Скотт-Хансен були неодружені. Але й за ними сумували материнські серця. Амундсен щодалі частіше ніжно поглядав на повішену над своєю койкою фотографію, на якій довкола дружини стояло семеро дітей. А от Свердруп, який оселився в каюті Нансена, відвертав погляд од портрета Єви. Йому здавалося, що тепер, коли кораблю ніщо вже не загрожує, її гарні, широко відкриті очі дивляться докірливо. Вони мовби запитують: «Навіщо ти пустив Фрітьофа у безвість? Ти ж міг його затримати, відрадити. Хіба ж тільки полюс важливий?»

Наприкінці травня за розпорядженням Свердрупа вперше за два з лишком роки на кораблі розпалили котли. Всього тільки чотириста кілометрів відокремлювали вже корабель від північного мису Шпіцбергена. Та перші спроби визволитися з лещат криги пригасили радість. Не допомогли ні порохові заряди, ні ломи, якими колупали тверді льодові брили. Цілий липень минув у марних зусиллях. «Фрамові» пощастило пропливти вільно кілька десятків кілометрів. А потім дужий вітер за одну ніч знову відігнав судно далеко на північ. Свердруп, майже не сходячи з капітанського містка, вперто виборював дорогу на південь миля за милею, метр за метром. Нарешті тринадцятого серпня — щасливе для «Фрама» число — судно випливло на вільну від криги воду в північній частині Атлантичного океану. Всі полегшено зітхнули.

— Змінити курс! Підняти прапори! Приготувати до почесного салюту гармати! — давав команди збуджений капітан, коли вахтовий доповів йому, що на обрії показався якийсь рибальський бот.

Перше судно за три роки… Може, його екіпаж знає щось про долю Нансена?..

Рибалки на боті зацікавлено дивилися на чудний великий корабель, що мчав до них. Постріли з гармати не на жарт перелякали їх.

— Чого вони від нас хочуть?

— Якісь навіжені.

— А може, пірати?

Коли судна зімкнулися бортами, з «Фрама» одразу ж пролунало нетерпеливе питання:

— Нансен повернувся вже з полюса?

Всі були певні, що почують жадане «так», і приготувалися привітати цю відповідь гучним «ура!». Але вони почули коротке «ні».

— На Датський острів недавно приплив швед Андре. Він хоче летіти до Північного полюса на аеростаті. Може, він вам щось скаже про Нансена, — потішав Свердрупа шкіпер. — Якщо хочете, я попливу з вами. Я добре знаю дорогу до фіорду, в якому зупинилося його судно.

І знову серця полярників запалилися надією. Може, Андре знає. Але якщо він летить на полюс, то, видно, хоче його підкорити. Виходить, Нансен досі не повернувся…

— Повний вперед! — пролунала команда.

Свердруп не сходив з містка і не відповідав на запитання шкіпера. В його серце вперше закрадалася страшна тривога.

Минуло понад тисячу днів подорожі серед льодів, понад п'ятсот днів, відколи вони розсталися з Нансеном, і ось екіпаж корабля побачив суходіл — узбережжя Датського острова. В той час, коли «Фрам» поспішно кидав