Читати книгу - "Квіти на снігу"

– Чого ж це з нею ніхто не дружив? – дивується нишпорка в краватці-бедрику. – Така конкретно вреднюща?

Чого це він думає, що ніхто не дружив з Анжелою? Хіба я таке сказала? Та це, щоб він знав, вона сама бочком-бочком від усіх відсувалася. А чого – звідки мені знати? Може, їй цікавіше було спілкуватися десь в іншому місці? І яка ж Анжелка вреднюща? Хто таке сказав? Хай він мені тут не приписує, цей бедрик пузатий! Вреднюща… Та вона така, що все віддасть, а завтра забуде й ніколи про це й не згадає. Цим дехто не раз і скористався… У «кульку» її за дивачку мали. Якась вона й справді така… Ну, як би це сказати? Трохи не така, як усі. За нею всі приблудні собаки біля гуртожитку ходили, виглядали її біля вхідних дверей. Комендантша, бувало, вийде, прожене їх палицею, а вони відійдуть за будинок і дивляться, чи Анжелка не йде. Вона ж у своїй джинсовій торбині завжди носила щось їстівне для них.

Різна вона. Часом, бувало, уся скулиться, згорнеться в клубочок, ще й голочки повиставляє, як ображений їжачок: не підходьте, бо вколю! А сама… Та ж її саму вколоти – раз плюнути. Іноді ходить, як хмара, мучиться, що от вона сіра мишка, безталанна, зовсім бездарна й нікому не потрібна. А то якось як розходилася – чого це її не помічають, обминають, на виставку не пускають, якусь мазанину паршиву повивішували, а неїного ні малюночка. Це як її малюнки на виставку в училищі не взяли. Подумаєш! То ж не художня галерея, а всього-на-всього «кульок»! А вона цілий вечір проревіла. Від несправедливості – казала. Дуже вже вона якось на всяку несправедливість реагувала. А чого? Бо погано життя знала. Вона й тепер у ньому не дуже розібралася. Зачиниться на горищі й малює, малює. А з того малювання поки що заробітків як кіт наплакав.

Я не розбираюся в тих художествах, не знаю, чи по правді Анжелі в училищі оцінки ставили, чого її неїн викладач малювання критикував. Але життя вже тоді знала краще за Анжелку. Я й зараз знаю: їдло для бездомних собак за останні копійки купують і за собою носять трохи того… малахольні. А якщо ти хочеш чогось добитися, то треба повчитися в тих же собак: коли гавкати й кусатися, а коли лащитися, хвостиком помахувати та тримати язик за зубами, навіть якщо завити хочеться.

Анжелка ж завжди говорила те, що думала. От що на умі, те й на язиці. А це ж, самі розумієте, не від великого розуму… Сказано ж: слово не горобець, воно собі випурхнуло та й полетіло, а тому, з чийого дурного язичка воно випурхнуло, за нього потім ой як розплачуватися доводиться. Навіть викладачі за це на Анжелку зуб мали, хоча вона вчилася добре й аж зарозумна як для «кулька» була.

– Що значить «зарозумна»? – перепитав бедрик.

– Ну, багато такого читала, що його ніхто не задавав і оцінок за нього не ставив, і взагалі без нього можна жити й голову собі не морочити. У якійсь студії ще вчилася, на виставки весь час бігала, книжки за собою тарагунила такі, про які ми й не чули. Що за книжки? Ну й причепився. А я їх мала запам’ятовувати?

– А про які ви взагалі чули?

Чого це він кпиниться? Смішно йому, бачте.

– «Триста рецептів смачних страв із черствого хліба»! Читали? – тепер уже кпинюся я. – Дуже, дуже, дуже рекомендую. З черствого хліба перше, з черствого хліба друге й черствий хліб до вечері. Та що ви причепилися, як реп’ях до штанів? Воно вам треба, хто що десь колись читав? Ви ж не про книжки прийшли говорити. Знаєте, у нас хореографію викладав один балерун з обласного театру. Не знаєте, хто такий балерун? Теж мені слідак! Таж артист балетної групи. Чи трупи? Ну, це не так важливо. Класний такий чувак, веселий, симпатичний, на оцінки не скупий. Він обіцяв Ольці, що в театр допоможе влаштуватися, справжню зірку з неї зробить. Вона біля нього просто мліла, охмуряла його, як могла, уже бачила себе примою й усе повторювала: «На шляху до перемоги всім переламаю ноги!» Так от, той балерун вчив нас: «Дєвачкі, ваш главний інструмент – ножки. Щоб їм легше було танцювати, не беріть багато в голову. Голова повинна бути льогка, як воздушний шар. І поменше читайте. Бо як ми з театром були на гастролях у Брєстє, то жили на квартірє в одної дуже грамотної бабки, яка всьо врем’я щось читала, усі газети перечитувала. Так вона й померла за читанням – єлє знайшли бабку під газетою».

– Ясно, – криво посміхнувся бедрик.

– Що вам ясно? – здивувалася я.

– Що діло темне. З балеруном, чи то пак з учителем вам конкретно не пофартило. А самі майбутні світочі культури, значить, і книжки в руки не брали.

– Багато ви знаєте про фарт! Борис зараз уже заслужений артист України. От вам і балерун! От вам і «голова, льогка, як воздушний шар»! А про книжки… Що значить «до рук не брали»? Ми читали те, що треба, що за програмою. Нінка часом аж до двох годин ночі зубрила. А зайве нащо в голову брати? Та й коли його було читати? Я із семи років бульбу як не садила, то полола, як не полола, то копала. І з училища весь час відпрошувалася, їхала в село, щоб мамі підсобити. Думаєте: «А як же ти туди вступила?» Вгадала? Думаєте, думаєте. Ну… Багатодітна сім’я – раз, чорнобильська зона – два, батько-інвалід – три. Але я справді добре танцювала. От хрест святий, що добре! Наш ансамбль аж у Києві виступав. Нас брали, як область на огляд художньої самодіяльності їхала. У науці я була ні в зуб ногою,